У дружбі зі спортом
Я, Світлана Геннадіївна Шувалова, ветеран праці, жителька міста Харкова, мені 79 років. На протязі багатьох років свого життя з великою повагою відносилась до спорту. Задоволена тим, що за останні 13 років перебуваю в секції туристських походів на байдарках, якою керує тренер Володимир Пархоменко з м. Люботина.
Зі спортом у дружбі з дитинства. В школі займалася гімнастикою, акробатикою. Після закінчення навчального закладу працювала на швейній фабриці ім. Тінякова, де була секція по туризму на човнах «Ял». В 1957р. виступали на змаганнях по річці Лопань при переповнених трибунах уболівальників. Вже навчаючись в Харківському державному університеті мене зацікавили спортивні байдарки, регулярно ходила на тренування. Не дивлячись на те, що я вийшла заміж, пішли діти, та зі спортом не розлучалася. Дітей носила в рюкзаках, а коли вони підросли, ходили разом з ними в туристські походи.
Затужила коли мій чоловік пішов із життя. Та через декілька місяців моя невістка запросила мене до кафе, завели розмову про байдарки. Уважно послухавши її, згадалися молоді спортивні роки і мені так захотілося поруч бути зі спортсменами, брати участь у походах на байдарках. Так 13 років тому як невістка познайомила мене з Володимиром Пархоменко – тренером по туризму з міста Люботин, щорічно, один-два рази на рік, беру участь з його колективом у походах на байдарках. Мандрували по річках Сейм, Псьол, Ворскла, Рось. Взагалі в походах беруть участь учасники віком до 40-50 років, це мені вже під 80. Часто в похід беруть дітей з тим, щоб змалку привити молоді любов до спорту.
Зараз ми тільки-но повернулися з походу по річці Ворскла. Якось увечері, біля ватри, я звернулася до Володимира Миколайовича з проханням розповісти нам, як він прийшов до спортивного туризму. Хочу передати цю розмову.
- Мені вже всього лише 55 років, 36 з них дружу з туризмом. Зачасту, при зустрічах, задають питання, де Вам довелося мандрувати. То мені було б краще сказати де ми тільки не були.
Починав тренування, а потім і мандрувати, з лижного туризму, навчаючись в Харківському політехнічному інституті. Мені пощастило з першим тренером Миколою Івановичем Вінюковим. Зараз, нажаль, він вже пішов із життя.
Під час навчання в інституті у нас була така система, що потрібно було входити до якоїсь спортивної секції. Я без вагань вибрав туризм тому, що на одному місці не зможу встояти. Перший похід було здійснено в Карелію взимку. Не дивлячись що він був не із легких, зате видався красивим, інтересним і надовго запам’ятався. Трохи пізніше перейшов до більш серйозної секції по туризму, яка виступала за інститут, під керівництвом Заслуженого тренера СРСР Анатолія Володимировича Фесенко, з яким і до цього часу підтримую дружні стосунки. Почалися серйозні тренування та змагання різного рівня з техніки спортивного туризму та орієнтування.
В студентські роки ходили на лижах по Карелії, Карпатах, Уралі, Кольському та Таймирському півостровах, Верхньоволзьких озерах. А взагалі-то туристськими шляхами було пройдено багато цікавих маршрутів, як-то кажуть, від Карпат до Владивостока та від Кавказу до Таймиру.
В 90-ті роки, саме коли туризм занепав, розпочав тренерську роботу, відкрив Клуб юних туристів в рідному місті. Тренування, змагання, мандрівки. Вже у 2000 році зробили похід другої категорії складності по найвищим вершинам України в горах Карпат. Загалом підкорили 8 найвищих вершин. Цей похід був визнаний найкращим серед учнівської молоді Харківської області, а потім і України. Уся група була удостоєна нагороди путівкою на горно-лижний курорт Карпат. Цілий тиждень ми були на відпочинку в прекрасних, неповторних місцях цього чудового краю.
Приємно, що діти не зупинилися на досягнутому і продовжили тренування та успішно змагатися в секціях вищих учбових закладів. Зокрема хочеться відмітити Володимира Федотова, який виступав на змаганнях по пішохідному та гірському туризму на першість України; Романа Триленко, який теж тренує дітей та продовжує займатися гірським туризмом та промисловим альпінізмом. Свого часу я заразив його печерами у горах Криму, це йому сподобалося. Саме зараз він перебуває на Памірі, готуються до підкорення вершин. Чимало туристів мандрують зі мною з тих, що колись були моїми учнями. Вже заохочують і своїх дітей, а це вже онуки нашої великої туристської сім’ї.
В походах також беруть участь бажаючі з Харківщини, Полтавщини, Київщини.
Раніш доводилося самим розробляти і шити спорядження: палатки, комбінезони, пуховики, рюкзаки, тощо. Як і багато хлопців того часу, з дитинства мріяв мандрувати під вітрилами. Завдяки батькові Миколі Дмитровичу, який словом та ділом допоміг мені збудувати перше туристське судно. Тоді це була каркасно-надувна байдарка. У другій половині 80-х почалися походи на байдарках. Але мрії повинні здійснюватися. І вже у 2000-му розробив та збудував свій перший вітрильний катамаран. Почав займатися вітрильним туризмом. Крім харківських водосховищ їздив до Росії на Верхньоволзькі, Селігерські озера, річку Волга. Минулого року, на моє 35-річчя в туризмі, вперше спустив нову п’ятиметрову саморобну туристську яхточку на воду. На це свято з’їхалися друзі з різних областей України.
Зараз веду переговори з міською адміністрацією про те, щоб у нашому рідному місті Люботин відкрити Клуб туристів, залучати дітей та дорослих до цього прекрасного виду спорту, активного відпочинку. Передати їм свій багатий досвід. Хочеться, щоб мої співвітчизники побачили красу рідної природи, навчилися її любити та долати труднощі.
Зачасту бачу на стовпах оголошення – «Лікую людей від алкоголізму та наркоманії», тож, можливо і я своєю справою зацікавлю багатьох тим, що є прекрасним і дуже цікавим спортивне життя, яке називається туризмом.
Я дуже вдячна Володимиру Миколайовичу Пархоменко за його здібності і велику увагу, яку він приділяє нам, учасникам цього чудового виду спорту. Бажаємо йому і в подальшому плідної праці на спортивній ниві.
З повагою Світлана Шувалова – ветеран праці
Автор: 
Додано: 
Переглядів:299 
Категорія - [
Коментарі (0)
