Ї
Учні її любили за працьовитість і патріотизм.
Автор цих рядочків разом із головою Організації ветеранів України м. Люботин Сергієм Івановичем Котихіним побували на зустрічі з колишньою, неперевершеною вчителькою Валентиною Олександрівною Лисаченко. Гадаємо, що її розповідь про труднощі воєнних років, розрухи, голод і холод зацікавить багатьох наших читачів.
Валентина Олександрівна (дівоче прізвище Яцина ) народилася 14 липня 1925 року в с. Огульці, Валківського району. Були в неї батько Олександр Агафонович Яцина, мати, дідусь, бабуся і два брати.
У роки більшовицького розкуркулювання потрапила в немилість і їх сім’я. Державна і політична кампанія набрали небаченого і нечуваного розмаху, в якій не обійшлося й без перекручень. Врівноважених, мудрих і досвідчених хліборобів оголошували куркулями, відібравши все рухоме і нерухоме майно. Окремі родини, не чекаючи над собою наруги і насильства, кидали все нажите, залишали Огульці і потяглися в інші необжиті місця. Голова сім ї вирішує перебратися до Люботина. У роки голодомору 1932-1933 років почали вони будувати з чагарників, соломи і глини примітивну хатинку.
З початком Другої світової війни батько Олександр Яцина добровільно в 1942 році пішов на фронт. Тут знадобилася професія тесляра. Довелося постійно проводити ремонти і будівництво нових мостів для переправи нашої техніки та озброєних бійців.
Збереглася одна із розповідей Олександра Яцини.
«Німецькі розвідувальні літаки найчастіше відстежували, коли міст уже було відремонтовано, викликали свої бомбардувальники або артилерію, щоб його розрушити. Ми пішли на хитрість. Мости збирали прямо у річці в нічні години і заглиблювали їх у воду. Через декілька днів, коли зборка була закінчена, темної ночі піднімали міст, і через нього переправлялися наші війська. Літаки ж відкривали шалений вогонь по противнику, знищуючи його оборонні рубежі».
На річці Вісла Олександр Яцина отримав тяжке поранення. Після лікування в госпіталі по закінченню війни був демобілізований додому, і почав власноручно проводити ремонт будинку, зруйнований осколками і снарядами. Перемога надавала йому сил для нелегкої праці у відновлені державного і домашнього господарства.
За сумлінну працю Олександр Агафонович нагороджений багатьма державними орденами і медалями.
Валентина Олександрівна, донька О.А Яцини, багато розповіла про тяжкі роки Другої світової війни, про своє босоноге життя, юні роки, коли поруч із дорослими жінками копала окопи в Люботині для бійців під постійним бомбардуванням німецької авіації. Ризикуючи своїм життям, ця сім’я переховувала під час німецької окупації в домашньому льоху поранених наших солдат, надаючи їм медичну допомогу і забезпечуючи харчуванням. Як тільки було звільнено місто від окупантів, вони потурбувалися про те, щоб поранених доставити до першого санітарного потягу, який прибув до станції Люботин.
Валя два роки навчалася в Караванській школі, потім її перевели до Люботинської ЗОШ № 5. У 1945 році після закінчення школи з подругами вирішила продовжити навчання в Харківських вузах. Валентина вирішила вступити до педагогічного інституту. Заняття проводилися в інституті ім. Г.С. Сковороди. Приміщення цього закладу після війни мало жалюгідний вигляд: повибивані вікна, не було освітлення, відсутнє тепло, чорнило замерзало в чорнильницях, доводилося писати олівцем на шматках газет, на самостійно виготовлених зошитах із мішкового паперу та інших паперових відходів, а часто й на руках.
Після закінчення учбового закладу Валентина Олександрівна працювала викладачем української мови і літератури в СтароСалтівській ЗОШ. Невдовзі там же вона познайомилася з юристом Семеном Івановичем Лисаченко. Одружилися, не дивлячись на, те що він на 11 років був старшим, виховали сина Олександра.
Цікава біографія у Семена Лисаченка. До війни він закінчив юридичний інститут, і в перші дні Другої світової війни пішов на фронт добровольцем. Служив воєнним військовим комісаром 134-го Кавалерійського полка. Не завжди все було добре. Одного разу довелося бути в німецькому оточені. Окупанти горлали: «Рус, здавайся! Ви окружени!» та, користуючись нічною темнотою, він скочив на коня і поїхав до Дінця, де побачив, що ніякого оточення не існує. Семен миттю повертається до своїх бійців і дає команду: «По конях! За мною!»
Так своїм сміливим рішенням було врятовано життя багатьох бійців. За мужність і сміливість військовому комісару була вручена державна нагорода – Орден Бойового Червоного прапора. Другий орден він отримав за знищення у бою чотирьох німецьких танків. В одному із таких боїв Семен Лисаченко був тяжко поранений, і після лікування інвалід 2 групи працював начальником КРУ у Старому Салтові.
Коли чоловік пішов із життя, Валентина Олександрівна вирішила переїхати із Старого Салтова у Люботин до батьківської хатинки. Невдовзі звернулася до Харківського облвно відносно роботи. Цього дня у них побував військовий, який повідомив, що вони набирають учителів у дитячу трудову колонію, що знаходиться на Холодній горі. Тож їм потрібні високоосвічені викладачі української мови, математики, фізики.
Її запросили на вулицю Чернишевського для взяття необхідних даних про неї та її батьків. Ознайомившись із написаним, запропонували роботу вчителем української мови і літератури в дитячій трудовій колонії.
Тоді їй було лише 28 років, і вона довго не наважувалася на цю пропозицію, оскільки в дев’ятім класі, який їй рекомендували, були учні віком 17 років і більше, які вже мали по 10 років ув’язнення.
Авторитетом був у них Євген Караянов, який тримав усю групу і добивався належної дисципліни. Коли вона заходила до класу, там була неабияка тиша, і уроки проходили добре. Одного разу, знайомлячись із учнями, їй потрапило на очі прізвище Юлій Коцюбинський.
Валентина запитала в учня, чи часом відомий письменник Юрій Коцюбинський йому не родич? На що він відповів, що то його дідусь. Вчителька стала з великою повагою відноситися до нового учня Юлія, який любив українську мову, писав прекрасні вірші, а його мати в далекій Пензі чекала, коли його звільнять з в’язниці. У майбутньому Юлій Коцюбинський став заслуженим працівникм культури України – літературознавцем.
Надовго Валентині запам’ятався випадок, коли хлопці в колонії попросили її перед Новим роком принести ялинку. Нарядили гірляндами, іграшками, організували біля неї танці. Зайшовши до них у гуртожиток, Євгеній Караянов запросив молоду вчительку до танцю. Молодші дітлахи дуже здивувалися, що їх вчителька танцює з учнем. Це було для них справжнім дивом.
У 1953 році, вже після смерті Сталіна, вийшла амністія, і цих юних арештантів почали відпускати додому. На пам’ять Юлій Коцюбинський подарував Валентині Олександрівні на згадку фото з написом, що він дійсно є внуком Михайла Коцюбинського. Фотознімок, датований 1955 роком, зберігається у неї до цього часу.
Після розформування дитячої трудової колонії обслуговуючий персонал теж почали звільняти. Валентина Лисаченко знову звернулася в облвно, де їй запропонували вчителювати в вечірній школі робітничої молоді, яка була поруч із фабрикою ім. Тінякова. І тут її ученицею була Вікторія Богатикова, донька відомого співака Юрія Богатикова, яка запевняла, що хоче бути артисткою.
Загальний стаж роботи на освітянській ниві у Валентини Олександрівни – 38 років. ЇЇ завжди любили і поважали за працьовитість, привітність, доброзичливість, а Господь віддячив жінці довголіттям.
Батьківщина високо оцінила працю неперевершеного вчителя, нагородивши її державними нагородами «За доблесну працю», «Захисник Вітчизни», ювілейними медалями, численними Почесними грамотами і Подяками.
Цікаві епізоди розповіла про ювілярку і її невістка Лідія Павлівна Лисиченко. У п’ятирічному віці Валентина Яцина пішла зі старшим братом до школи. Вчителька, посміхнувшись, сказала, що вона ще маленька і доведеться трохи зачекати. На що та відповіла, що дуже хоче вчитися. Тож у шестирічному віці її прийняли до першого класу.
Мати Валентини Олександрівни, Анастасія, була дуже розумною і винахідливою жінкою. Коли зайшли німці, то вони забирали у людей всяку живність для харчування. І щоб зберегти корову, годувальницю всієї сім’ї, вона влаштувала в хаті куточок для корови. До речі, ця хатинка і стійло для годувальниці збереглася і до цього дня, як пам’ятка історії їх сім’ї. А на той час стійло було закидано різним хламом, соломою, що не викликало ніякої підозри, що там щось може знаходитися. Хазяйка регулярно годувала, доїла кормила та чистила стійло. Часто у двір заглядали і німці запитували, чи є –млеко, яйця, кури? Бабуся розводила руками і говорила, що вже нічого немає, вже все забрали. Ті, переглянувшись, ішли в інші двори.
Коли Валентині Олександрівні було 87 років, рідні організували поїздку в чудовий парк Софіївка, що знаходиться під м .Умань. Із великою насолодою вона цікавилася кожним його куточком, легендами, милувалася річкою, водоспадом, і залишилася задоволеною після обходу 10 кілометрової його території,
Та роки беруть своє. Тож із когорти Лисаченків залишилися: Валентина Олександрівна, ювілярка, героїня цієї розповіді, невістка Лідія Павлівна, її син Олександр Олександрович, правнук Владислав Олександрович, який зараз освоює професію програміста. Він дуже чуйний, талановитий хлопець, і є сподівання, що саме він у майбутньому прославить їх прізвище.
Валентина Олександрівна щиро вдячна їхній квартальній Ніні Григорівні Дацько та сусідці Тамарі Павлівні Ханіч за те, що її не забувають і відвідують.
Організація ветеранів України м. Люботин, рідні, знайомі, сусіди щиро і сердечно вітають ювілярку з 95-річчям від дня народження і бажають міцного здоров’я, удачі, благополуччя, добра в серці та добра від оточуючих людей, світлих посмішок і щоденної радості.
Микола Пархоменко –дитина війни, Почесний громадянин м. Люботин.
На фото: Валентина Олександрівна Лисаченко
Юлій Коцюбинський, її вихованець, а в майбутньому – Заслужений працівник культури України, відомий літературознавець.
Автор: 
Додано: 
Переглядів:398 
Категорія - [
Коментарі (0)
