Валентина Олександрівна (дівоче прізвище Яцина ) народилася 14 липня 1925 року в с. Огульці, Валківського району. Були в неї батько Олександр Агафонович Яцина, мати, дідусь, бабуся і два брати.
У роки більшовицького розкуркулення потрапила в немилість і їх сім’я. Державна і політична кампанія набрали небаченого й нечуваного розмаху, в якій не обійшлося й без перекручень. Врівноважених, мудрих і досвідчених хліборобів оголошували куркулями, відібравши все рухоме і нерухоме майно. Окремі родини, не чекаючи над собою наруги і насильства, кидали все нажите, залишали Огульці і йшли в інші необжиті місця. Голова сім‘ї вирішує перебратися до Люботина. У роки голодомору 1932-1933 років почали вони будувати з чагарника, соломи і глини примітивну хатинку.
З початком Другої світової війни батько Олександр Яцина добровільно пішов на фронт. Тут знадобилася професія тесляра. Довелося постійно проводити ремонт мостів і будувати нові для переправи нашої техніки та бійців.
Збереглася одна із розповідей Олександра Яцини.
«Німецькі розвідувальні літаки найчастіше відстежували, коли міст уже було відремонтовано, викликали свої бомбардувальники або артилерію, щоб його розрушити. Ми пішли на хитрість. Мости збирали прямо у річці в нічні години і заглиблювали у воду. Через декілька днів, коли збірка була закінчена, темної ночі піднімали міст, і через нього переправлялися наші війська. Літаки ж відкривали шалений вогонь по противнику, знищуючи його оборонні рубежі».
На річці Вісла Олександр Яцина отримав тяжке поранення. Після лікування в госпіталі по закінченню війни був демобілізований, і почав власноруч проводити ремонт будинку, який був зруйнований осколками і снарядами. Перемога надавала йому сили для нелегкої праці у відновлені господарства.
За сумлінну працю у державному господарстві Олександр Агафонович нагороджений багатьма орденами і медалями.
Валентина Олександрівна, донька О.А Яцини, розповіла про тяжкі роки Другої світової війни, про своє босоноге життя, юні роки, коли поруч із дорослими жінками копала окопи в Люботині для бійців під постійним бомбардуванням німецької авіації. Ризикуючи своїм життям, ця сім’я переховувала під час німецької окупації в льоху поранених наших солдат, надаючи їм медичну допомогу і забезпечуючи харчуванням. Як тільки було звільнене місто від окупантів, вони потурбувалися про те, щоб доставити поранених до першого санітарного потягу, який прибув до станції Люботин.
Валя два роки навчалася в Караванській школі, потім її перевели до Люботинської ЗОШ № 5. У 1945 році після закінчення школи з подругами вирішила продовжити навчання в Харківських вузах. Валентина вирішила вступити до педагогічного інституту ім. Г. С. Сковороди. Приміщення цього закладу після війни мало жалюгідний вигляд: повибивані вікна, не було освітлення, відсутнє тепло, чорнило замерзало в чорнильницях, доводилося писати олівцем на шматках газет, на самостійно виготовлених зошитах із мішкового паперу та інших паперових відходів, а часто й на руках.
Після закінчення учбового закладу, Валентина Олександрівна працювала викладачем української мови і літератури в Старосалтівській ЗОШ. Невдовзі там же вона познайомилася з юристом Семеном Івановичем Лисаченком. Одружилися, не дивлячись на, те що він на 11 років був старшим, виховали сина Олександра.
Цікава біографія у Семена Лисаченка. До війни він закінчив юридичний інститут, і в перші дні Другої світової війни пішов на фронт добровольцем. Служив воєнним військовим комісаром 134-го Кавалерійського полка. Не завжди все було добре. Одного разу довелося бути в німецькому оточенні. Окупанти горлали: «Рус, здавайся! Ви окружени!» та, користуючись нічною темрявою, він скочив на коня і поїхав до Дінця, де побачив, що ніякого оточення не існує. Семен миттю повертається до своїх бійців і дає команду: «По конях! За мною!»
Так сміливим рішенням було врятовано життя багатьох бійців. За мужність військовому комісару була вручена державна нагорода – орден Бойового Червоного прапора. Другий орден він отримав за знищення у бою чотирьох німецьких танків. В одному із таких боїв Семен Лисаченко був тяжко поранений, і після лікування інвалід 2 групи працював начальником КРУ у Старому Салтові.
Коли чоловік пішов із життя, Валентина Олександрівна вирішила переїхати із Старого Салтова у Люботин до батьківської хатинки. Невдовзі звернулася до Харківського облвно відносно роботи. Цього дня у них побував військовий, який повідомив, що вони набирають учителів у дитячу трудову колонію, що знаходиться на Холодній горі. Тож їм потрібні високоосвічені викладачі української мови, математики, фізики.
Її запросили на вулицю Чернишевського для взяття необхідних даних про неї та її батьків. Ознайомившись із написаним, їй запропонували роботу вчителем української мови і літератури в дитячій трудовій колонії.
Тоді Валентині було лише 28 років, і вона довго не наважувалася на цю пропозицію, оскільки в дев’ятім класі, який їй рекомендували, були учні віком 17 років і старше, які вже мали по 10 років ув’язнення.
Авторитетом був у них Євген Караянов, який тримав усю групу і добивався належної дисципліни. Коли вона заходила до класу, там була неабияка тиша, і уроки проходили добре. Одного разу, знайомлячись із учнями, їй потрапило на очі ім’я Юлій Коцюбинський.
Валентина запитала в учня, чи часом відомий письменник Юрій Коцюбинський йому не родич? На що той відповів, що то його дідусь. Вчителька стала з повагою ставитися до нового учня Юлія, який любив українську мову, писав прекрасні вірші, а його мати в далекій Пензі чекала, коли його звільнять із в’язниці. У майбутньому Юлій Коцюбинський став літературознавцем, Заслуженим працівником культури України.
Надовго Валентині запам’ятався випадок, коли хлопці в колонії попросили її перед Новим роком принести ялинку. Нарядили гірляндами, іграшками, організували біля неї танці. Зайшовши до них у гуртожиток, Євгеній Караянов запросив молоду вчительку до танцю. Молодші дітлахи дуже здивувалися, що їх вчителька танцює з учнем. Це було для них справжнім дивом.
У 1953 році, вже після смерті Сталіна, вийшла амністія, і цих юних арештантів почали відпускати додому. На згадку Юлій Коцюбинський подарував Валентині Олександрівні фото з надписом, що він дійсно є онуком Михайла Коцюбинського. Фотознімок, датований 1955 роком, зберігається у неї до цього часу.
Після розформування дитячої трудової колонії обслуговуючий персонал теж почали звільняти. Валентина Лисаченко знову звернулася в облвно, де їй запропонували вчителювати у вечірній школі робітничої молоді, яка була поруч із фабрикою ім. Тінякова. І тут її ученицею була Вікторія Богатикова, донька відомого співака Юрія Богатикова, яка запевняла, що теж хоче бути артисткою.
38 років на освітянській ниві пропрацювала Валентина Олександрівна. Її завжди любили і поважали за працьовитість, привітність, доброзичливість, а Господь подарував жінці довголіття.
Батьківщина високо оцінила працю неперевершеного вчителя, нагородивши її державними нагородами «За доблесну працю», «Захисник Вітчизни», ювілейними медалями, численними Почесними грамотами і Подяками.
Цікаві епізоди розповіла про ювілярку і її невістка Лідія Павлівна Лисаченко. У п’ятирічному віці Валентина Яцина пішла зі старшим братом до школи. Вчителька, посміхнувшись, сказала, що вона ще маленька і доведеться трохи зачекати. На що та відповіла, що дуже хоче вчитися. Тож у шестирічному віці її прийняли до першого класу.
Мати Валентини Олександрівни, Анастасія, була дуже розумною і винахідливою жінкою. Коли зайшли німці, то вони забирали у людей живність для харчування. І щоб зберегти корову, годувальницю всієї сім’ї, вона влаштувала в хаті таємний куточок для корови. До речі, ця хатинка і стійло для годувальниці збереглися і до цього дня, як пам’ятка історії їх сім’ї. А на той час стійло було закидане різним хламом, соломою, що не викликало ніякої підозри, що там щось може знаходитися. Господиня регулярно годувала, доїла корівку та чистила стійло. Часто у двір заглядали німці й запитували, чи є млеко, яйця, кури? Бабуся розводила руками і говорила, що вже нічого немає, вже все забрали. Ті, переглянувшись, йшли в інші двори.
Коли Валентині Олександрівні було 87 років, рідні організували поїздку в чудовий парк Софіївка, що знаходиться під м. Умань. Із великою насолодою вона цікавилася кожним його куточком, легендами, милувалася річкою, водоспадом, і залишилася задоволеною після обходу 10-ти кілометрової його території,
Та роки беруть своє. Тож із когорти Лисаченків залишилися Валентина Олександрівна, ювілярка, героїня цієї розповіді, невістка Лідія Павлівна, її син Олександр Олександрович, правнук Владислав Олександрович, який зараз освоює професію програміста. Він дуже чуйний, талановитий хлопець, і є сподівання, що саме він у майбутньому прославить ім’я сім'ї.
Валентина Олександрівна щиро вдячна квартальній Ніні Григорівні Дацько та сусідці Тамарі Павлівні Ханіч за те, що її не забувають і навідують.
Організація ветеранів України м. Люботин, рідні, знайомі, сусіди щиро і сердечно вітають ювілярку з 95-річчям від дня народження і бажають міцного здоров’я, удачі, благополуччя, добра в серці та добра від оточуючих людей, світлих посмішок і щоденної радості.
Микола Пархоменко – дитина війни, Почесний громадянин м. Люботин.
На фото: Валентина Олександрівна Лисаченко
Юлій Коцюбинський, вихованець, а в майбутньому – відомий літературознавець, Заслужений працівник культури України.
Автор: 
Додано: 
Переглядів:387 
Категорія - [
Коментарі (0)
