Положення цієї статті ґрунтуються, насамперед, на положеннях Загальної декларації прав людини 1948 році, Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року і Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року.

   Зокрема, у статті 1 Загальної декларації прав людини проголошено, що всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах. Дане положення конкретизоване у статті 2: згідно з нею кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статті, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного та соціального походження , майнового, станового або іншого становища, а також політичного, правового  або міжнародного статусу країни або території, до якої людини належить.

    У преамбулах Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права і Міжнародного пакту про громадянські та політичні права стверджується, що визнання гідності, властивої всім членам людської сім’ї, та рівних і невід’ємних прав їх є основою свободи, справедливості і загального миру, та наголошується на тому, що ці права випливають із властивої людській особі гідності.

     У цих пактах визнається, що ідеал вільної людської особи, яка користується громадянською та політичною свободою і свободою від страху та нужди, можна здійснити тільки якщо будуть створені такі умови, за яких кожен може користуватися своїми економічними, соціальними і культурними правами, так сам як і своїми громадянськими та політичними правами.

      Варто зазначити, що термін „кожен”, як і подібні терміни в інших міжнародних документах, підкреслює універсальний характер прав, викладених у міжнародних договорах. Вони захищають права не лише осіб, які є громадянами певної держави, але й права іноземців та осіб без громадянства. Суб’єктами всіх прав людини є і особи, дієздатність яких обмежена, або які є недієздатними. За містом положень міжнародних договорів про права людини дитина, тобто особа, яка не досягла 18 років, а також є суб’єктом всіх прав і свобод людини, за винятком тих, що пов’язані з певним віком цензом.

     Україна, як держава-учасниця зазначених та інших міжнародних договорів, має виходити, перш за все, з визнання природного характеру основних прав і свобод людини . недопустимі будь-якої її дискримінації всупереч міжнародно-правовим нормам, необхідності створення для кожного, хто знаходиться на її території і під юрисдикцією, рівних мов щодо користування правами, проголошених договорами.

      У статті 21 Конституції України вільність і рівність слід розглянути насамперед з позиції природних прав і свобод, тобто таких, що належать кожній особі з народження. В силу цього вони є невідчужуваними.

      Проте положення статті стосуються всієї сукупності прав і свобод людини – громадянських, політичних, економічних, соціальних, культурних. Їх зміст розкривається в положеннях інших статей Конституції, а також законів України, що визначають правовий статус людини і громадянина.

      Стосовно принципу рівності людей у правах, який закріплено у статті 21, потрібно, насамперед, зважати на те, що він має універсальний характер. За змістом же Конституції України даний принцип означає: рівність людей у своїй гідності; рівність прав кожної людини; рівність конституційних прав і свобод громадян України та їх рівність перед законом (статті 21, 24 Конституції України). Дотримання цього принципу в суспільних відносинах щонайперше може бути з’ясоване у зв’язку з аналізом застосування принципів соціальної справедливості і соціальної рівності та з урахуванням визначення законодавством України правового статусу людини і громадянина.

      Принцип не відчужуваності прав людини, закріплений у статті 21, означає, що особа не може бути позбавлена своїх прав і не може відмовитися від своїх прав.

       Неможливість позбавлення особи прав означає неможливість позбавлення прав як з боку держави в особі будь - яких її органів, так і з боку юридичних і фізичних осіб.

       Неможливість відмови особи від своїх прав означає, зокрема, що відмова особи від своїх прав ні за яких обставин не може бути визнана будь-ким.

       Неможливість відмови від своїх прав не слід змішувати з правом людини вирішувати питання щодо користування тим чи іншим правом, наприклад щодо участі чи не участі у виборах, референдум тощо.

       Принцип не відчужуваності прав людини набув свого розвитку в Цивільному кодексі України віл 16 січня 2003 року ( з наступними змінами). Так, відповідно до частини третьої статті 269 Кодексу особисті немайнові права тісно пов’язані з фізичною особою. Фізична особа не може відмовитися від особистих немайнових прав, а також не може бути позбавлена цих прав.

        Принцип непорушності прав і свобод людини, який закріплено у статті 21, відображено в положеннях Конституції в положеннях Конституції України щодо недопустимості скасування конституційних прав і свобод, звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод при прийнятті нових законів або внесені змін до законодавства (статті 22, 64, 157).

       Разом з цим стаття 64 Конституції України допускає можливість обмеження прав і свобод як за обсягом, так і за часом в умовах воєнного або надзвичайного стану. Такі обмеження можуть бути застосовані щодо прав і свобод, передбачених статтями 21, 22, 23, 26, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 48, 49, 50, 53, 54 Конституції України.