Провідна зоря Станіслава Шумицького (1937 – 1974 р.)
31 березня 2009. Опублікував: Lubotin
20 березня 1937 року в місті Саратові народився Станіслав Васильович Шумицький. У 1949 році родина переїхала на постійне проживання до с. Караван. Хто як не ми, його товариші, однокласники, вчителі, повинні згадати про поета - земляка, в день його народження. Він прославив свій край - наш Караван і став гордістю України:«Я залишу вам свій автограф
Та присвяти скупий куплет.
Я коханого краю біограф
І хіба що трохи поет...»
Саме ці слова стали життєвим кредо поета. Сьогодні вони увіковічнені на меморіальній дошці Караванської школи.
Поет завжди приїжджаючи до матері, заходив до школи спілкувався з вчителями. Він пише: «В Караванській школі, з якої почався мій путівець в майбутнє, зважуючи на терезах свої досягнення і невдачі, я вбачаю в кожній краплині свого успіху, частину праці тих, кого називають учительським колективом, щире спасибі вам. 27 квітня 1959 р.».
З особливою повагою і вдячністю він сставився до вчительки української мови і літератури Євдокії Кузьмівни М'якишевої, яка і стала його провідною зорею. З нею Шумицький підтримував стосунки до кінця життя, ділив радості й негаразди, дарував свої збірки віршів, присилав вітання, листи. В одному з листів він пише: «Дорога Євдокіє Кузьмівно, хочу поділітися своєю радістю, 7 лютого 1964 р. Харківська філія Спілки письменників, прийняла мене до своїх лав, а 06.07. - СП України, підтримала і затвердила рішення харків'ян. В розмові з Вами маю право на відвертість. На життєвих дорогах трапляється все: сильний - може похитнутись, досвідчений - помилитись, але я і всі ми, будемо пам'ятати настанови своїх вихователів, які навчали нас розуміти, що помилку легше не робити, ніж потім виправляти. Спасибі за все вам - наставники наші. Київ, 1 вересня 1966 р.»
«Давно вже дзвоник продзвенів нам гучно,
І ми пійшли із школи в майбуття,
Та знов, як і раніше, всі ми учні,
Але тепер ми учимось в життя».
Поет Шумицький розмірковував над головним у людському житті. Замислювався над еволюцією поглядів, долею своїх ближніх, майбутнім - саме це і було на його думку покликанням поезії. Він пише:
«Мій батько в битвах ниву боронив,
А нині я, в стену, спинивши коні
Збираю колоски і важу на долоні,
Як мирний труд моєї сторони».
Своєю наполегливою працею, обдарованістю він здобув собі славу і визнання.
Станіслав Шумицький писав патріотичні вірші, чуйні, ніжні ліричні такі, як і сам: щирий, відвертий, добрий душею і завжди усміхнений до людей. Він любив життя і був поетом від Бога:
«В годину гніву, радості, скорботи,
До неї руки тягнуться мої.
Вона в мені. Я - білий раб роботи,
Я - цар її...»
У нього кожне слово бринить музикою, бо так він його відчував:
«Любов, любов! У нас ще справ моря,
Мені кувати, сіяти, співати,
А ти у мене провідна зоря.
І незрадливий, поки що співавтор!»...
Було в поета велике батьківське щастя, коли в рідному Каравані народилась донька Марина. Така ж русява, схожа на нього. Та, на жаль, щастя тривало не довго, батьки розлучилися.
«Ти міцно спиш, маленьке доченя,
За день стомилися і ручки й ніжки,
У сон твій казка двері прочиня,
Вмостившись нишком на краєчок ліжка.
А люба донечка спокійно спить,
І сняться їй дельфіни на осонні,
Вона і ще не може зрозуміть,
Чого це батька змучило безсоння».
(«Безсоння» Дочці Марині)
Колишня дружина поета, Тетяна Мозгова писала: «Мариночка розумна, здібна. Володіє 5-ма іноземними мовами, 10 років працювала в посольстві Нідерландів, а зараз проживає у Києві. У неї є донька Маша, студентка університету ім. Т. Шевченка, буде ленгвістом, як і її батьки. Вона дуже схожа на Галину Василівну. 18.08.2004 р. (Особисте листування)».
С. В. Шумицький був чудовим стилістом, перекладачем, літредактором. Мав багато друзів серед поетів. Залишив багату спадщину. На привиликий жаль, поки що його збірки не перевидаються і читачі не мають достатньої можливості познайомитись з його поезією.
Чи не знайдеться добрий спонсор, який зробить важливу справу для нашого краю та людей, які були б за це щиро вдячні.
Лідія Марківна Кучерява, сел. Караван
Повернутися назад