Люботинські організації «Просвіти» і Народного Руху два роки збирають свідчення про голодомор. Звичайно, через 60 років людям похилого віку важко згадати подробиці. У 33-у році деякі свідки були дітьми або підлітками, тому їхні спостереження інколи поверхові. Спогади не систематизовано, подаються, як записувались.
Винник Ольга Семенівна, 1918 р. н., с. Майське. Сім’ю обкладали непомірними податками. Люди не могли здати стільки зерна. Тоді приходила «червона мітла» - активісти, комсомольці. Вимітали в хаті, в коморі все до зернини. Забирали зі столу варену картоплю.
Винник Олексій Семенович, 1912 р. н., с. Майське. Мій дід із голоду звалився, і його ще живого забрали на воза. Відвезли івикинули за селом у провалля, де скидали всіх померлих. Він прийшов до пам’яті і виліз, добрався додому.
Юрченко Ольга Олексіївна, 1915 р. н., м. Люботин. У Люботині померлих знімали э поїздів. Також збирали біля станції і закопували в ямах на залізничному кладовищі. Забирала померлих спеціальна команда. Часто брали й тих, хто ще ворушився.
Гиренко Дарія Свиридівна, 1916 р. н., м. Люботин. Біля станції Люботин, на купах теплого шлаку, лежали голодуючі. Збоку стояв обідраний вантажний вагон, у якому лежали мертві діти й пухлі дорослі (Їм не було де перебути ніч, а добиралися вони до Харкова). Знаю, що людей звозили до великої  ями на старому кладовищі. Цю яму потім зрівняли з землею, і немає ніхреста, ні сліду.
Степаненко Марія Андріїна, 1911 р. н., м. Люботин. У роки голоду я була домашньою робітницею в одній сім’ї, разом із нею переїздила з Гребінки до Мерефи, Куп’янська, потім до Харкова. Це була сім’я латишів - більшовиків, що займали значні посади. Голоду я не зазнала, бо вони мене підтримували продуктами. Я для них одержувала в спецмагазині оселедці, сир, м’ясо та інші продукти,  яких не було у вільному продажу: крім того, вони обідали на роботі в спецїдальні.
Задорожня Марія Іванівна, 1909 р. н., с. Сухини Богодухівського району. Працювала я в лікарні, у Харкові. 3 початку 33-го року, особливо з весни, лікарня почала приймати пухлих дітей і дорослих. Збирали їх у чергах біля продмагів та по вулицях, під стінами будинків. Це були селяни, що надіялися купити або випросити хоч трохи хліба. У лікарні багато голодуючих мерло, бо їх уже не можна було врятувати. Пам'ятаю ярок на Олексіївці, куди скидали померлих.  Тут  же  повзали  ще живі і гризли  трупи,   Мій  брат  у голодовку їв кішок. у Харкові НКВС виловлювало з черг селян і кудись вивозило. Мій брат і п’ятеро товаришів були з черги забрані до НКВС, хоч і показували документи, що вони працюють на заводі. Тільки через знайомого п’ятьох визволили, а один так невідомо де й подівся. У нашому селі Сухини врожай тридцять другого року був добрий, але весь хліб, буряки і що можна було їсти забрали активісти. Матір посадили до тюрми, допитувалися, де поділа зерно.
Авраменко Катерина Андріївна, 1925 р. н., с . Парасковія. Нововодолазького району. Голод почався з зими 1932 року. Актив ходив по хатах. Брали все: зерно, квасолю, соняшникове насіння. Хто не підкорявся, тих увечері в сільраді «обробляли». Батьки були в колгоспі. Тримали корову, але більшу частину молока мусили здавати. Корову тримали в хаті, щоб не вкрали. У сусіда вкрали корову, взули у валянки (щоб не було слідів) і повели. Весною 33-го копали мерзлу торішню картоплю, де ще залишилася, літом сікли гичку з буряків, варили і їли. Весною було багато пухлих і мертвих. Вони валялися на вулицях під дворами або лежали в хатах. Їздили возом, збирали. За селом закопували до ями. Часто яма була мілка або дуже повна, і тоді з землі виглядали ноги. Хрестів на могилах не ставили. Вимирали цілими сім’ями, іноді лишалося один-два на село. Суадка одержала 5 років тюрми за «п’ять колосків».
Гусман Ірина Миколаївна, 1910 р. н., м. Люботин. Станція Люботин була розділена на приміщення I і 2 класу. У 2 класі сиділи й лежали селяни. Вранці ходила міліція і збирала тих, що померли за ніч. Весною стало дуже багато селян у Люботині. Ходили попід дворами, просили. Ми мололи жолуді і їли. Люди просили й жолудів, аби щось з’їсти. Їли картопляні лушпайки, добавляючи лободу. Батько працював у Харкові, одержував на місяць 2 кг борошна і 400 г  хліба на день. Мати була позбавлена хлібної карточки, 6о, як було записано в довідці, «мае хату і льох». Вокзал Південний був переповнений селянами, лежали покотом у холодних залах на підлозі. Міліція їх виганяла, а вони знову заходили в інші двері: надворі були морози. Міліція тоді жила добре, і всі її боялися.
(Батьки Ірини Миколаївни перед революцією переховували Артема (Сергєєва) під виглядом студента. Тоді люди вірили більшовикам і часто допомагали їм. Якби хто знав, чнм це закінчиться, А вже в 33-му сили на збройний опір не лишилося, не було згуртованості: більшовики заздалегідь розділили селян, нацьковували одне на одного багатих і бідних, а тоді всіх виморили).
Тимофієнко Олексій Федотович, 1909 р. н., с. Закомельське Ізюмського району. Після революції батько одержав 10 десятин на 10 душ сім’ї. Жили добре, тож не хотів записуватися в колгосп. За це забрали все збіжжя, ще ходили, скрізь нишпорили. По хатах і двориках штрикали шпичаками. Знайдуть який горщик із зерном, усе заберуть. Розкуркулювали комсомольці. Зайдуть до хати, поб'ють вікна, пограбуютъ, розкриють на хаті верх. Усі активісти потім виздихали. У селі померло людей багато. Їх скидали в ярок. Везе чоловік померлого саночками, ямку неглибоку видовбав, прикидав землею. Валялися в дворах, під тином. Або йде людина, за тин тримається, сама не знає, куди йде. Я працював стрілочником, одержував пайок, був уже жонатий. Неподалік станції Савинці, на піску, зібрали тисячі сімей розкуркулених. Навколо цепом охорона. Потім їх 5 ешелонів вивезли в Сибір.
Тимофієнко Марія Петрівна, 1911 р. н., там само. Як нас розкуркулювали, мого брата голова сільради роздяг до білизни, одяг забрав со6і. Старший брат залишився в селі, бо вступив до колгоспу. Мати пішла жити у віддалене село, де не знали, що вона розкуркулена. Декого забирали вночі, виводили за село і розстрілювали. У сусідньому селі Чистоводівка (більше 500 дворів) вимерли всі, виставили чорні прапори над дворами.
(Що тільки витерпіли наші люди! Почнеш розпитувати, згадуюгь і плачуть сухими очима: сліз уже немає).
Марія  Якимівна,   1920 р.  н.,  с.  Добропілля  Валківського району (просила не називати прізвища: «боюся, що вернуться комуністи, вони мене з’їдять). Було в нас три гектари землі, кінь, корова. Податки брали дуже великі, люди не могли всього здати. Шукали хлі6 активісти (звали їх ще «буксири»). Піками поколупали всю долівку в хаті. На горищі з-під стріхи витягли останню торбочку з квасолею. Ми товкли в ступі серединки качанів кукурудзи, просівали, добавляли терте листя берестка, пекли з того коржі. Врятувала корова, а в кого не було - ті повмирали. Як примушували записуватися в СОЗ, тримали під замком у холодній, садовили товкти скло в ступі, примушували в кожусі лежати на витопленій печі. Коня нашого, такий справний був, забрали до колгоспу. Там як слід не доглядали, п'яниця гнав коня одного разу, поки той і здох. Або насідає повна підвода созівців, б'ють коняку, щоб тягла, не жаліють. У той час говорили: «В 33-муроці мруть люди на ходу», «Ой у созі добре жить, один робе - сім лежить», «Хата драна, клуня боком і кобила з одним оком». Була пісня: «Соловки да Соловки, далека дорога...» (слів не пам'ятаю).
Не любили селяни більшовиків. Дуже жаліла за Петлюрою, він обіцяв дати по 25 гектарів землі.

Збірник
«Найбільший злочин імперії»
Матеріали науково-практичної конференції
«Слобожанщина. Голодомор 1932-1933 років»

Упорядник ЮРІЙ БАДЗЬО та ІВАН ЮЩУК
Видавництво: Всеукраїнське товариство «Просвіта» ім.. Тараса Шевченка
252001, Київ-1, Музейний провулок, 8

Київ - 1993