Решетняк Олександра Миколаївна:  Про голод 1932-1933 років пам’ятаю дуже добре, адже була вже дорослою. Проживали на хуторі Скучний Донецької області. В сім`ї було 5 чоловік: мати, три доньки і син-інвалід. В цей час не було ні засухи, ні неврожаю, але влада забирала все зерно. Як тоді говорили, то були комуністи, але документів вони не пред’являли, та все одно їх боялися, бо вони були озброєні та й приходили групами по 4-6 чоловік. Фактично продукти, зерно, овочі не можна було приховати, але люди все ж намагалися. Так в моїй сім`ї брат заховував картоплини під водою, прив’язавши важелі і зануривши торбину з овочами в річку, на березі якої знаходився хутір. Знаю про закон «5 колосків», бо у полі було застрелено сусідку. Приходили забирати овочі та хліб рано-вранці, забирали і речі, і одяг, але речі, які не відібрали комуністи, можна було поміняти на продукти в місті, та це було дуже небезпечно. Дуже багато людей померло. Померлих хоронили на кладовищах, на городах; по вулицях раз на тиждень проїжджала підвода, на яку збирали померлих та вивозили хоронити. Рідні завжди поминали своїх померлих родичів і за радянської влади, і в наші дні.

Глущенко Уляна Денисівна, 1912 р.н. (переказ дочки Тридуб Валентини Олександрівни): У місті Люботині голод був не такий страшний, як в селах України, але мешканці нашого міста також дуже страждали. Багато люботинців працювали на залізниці та отримували пайок, який ділили між усіма членами родини. Це давало якусь надію вижити у цей складний час.
Багато людей з навколишніх сіл тікали до міста Харкова в надії знайти там роботу і не вмерти з голоду. У той час Люботин уже був залізничним вузлом. Поїздами їхали цілі сім`ї. Міліція затримувала людей, знімала з поїздів.
Тогочасний вокзал був розташований де тепер знаходиться вулиця Гавенка. Померлих людей ховали біля вокзалу, де знаходилось старе кладовище. Кажуть, що навіть тепер знаходять кістки померлих.

Ноженко Іван Степанович:     Мої батьки були селянами. Вони померли від голоду злощасного 1933 року. Тоді померли, крім батька й матері, ще три мої сестри і два брати. Я сам став безпритульним і жебракував по всьому СРСР. Кілька фактів, що особливо врізались в мою пам'ять, я подаю в цьому короткому спогаді.
Весна 33 року… По всій Україні панує голод. Селяни кидають свої рідні хати і села. Вони пухлі від голоду, ідуть до великих міст з надією, що там зможуть дістати шматочок хліба і врятувати своє життя. Але в місті їх хапала міліція, вантажила на автомашини, вивозила за місто і скидала у провалля. Люди гинули у великій кількості.
У Харкові, тодішній столиці України, я бачив, як на Кілкій площі лежала пухла від голоду жінка.  Її, живу, точили черви. По тротуарах проходили люди, клали їй по крихті хліба, але нещасна жінка його не їла, бо їй було вже близько до смерті. Вона плакала і просила лікарської допомоги, якої їй ніхто не надав. По всіх вулицях Харкова лежало багато померлих від голоду людей. Вони лежали під огорожами і над річкою Журавлівкою. У восьмому районі Харкова мене затримав міліціонер і привів до районного управління міліції, де мене посадили в тюремну камеру. Переночувавши там, я чекав вранці, як і всі в’язні, на пайок хліба, але його нам не дали. Камера була переповнена: всі були втомлені та голодні. Вранці ж випустили нас на повітря. У дворі стояв якийсь будинок із червоної цегли. Я подумав, що в ньому завантажують продукти для міліції і став заглядати до підвалу. Мені світило сонце, і я виразно бачив, що підвал був переповнений помордованими людьми – жінками і чоловіками. Старих серед них я не бачив: це були люди виключно молодого віку. Видно було, що вони помордовані не в підвалі: їх привезено сюди і скинуто через вікно без рам.
З тюрми восьмого району міліції мені якось вдалося вирватись. Тоді я залишив Харків і поїхав на Росію. Де я не був, всюди бачив моїх земляків-українців, голодних, пухлих, мертвих. На кожній російській станції валялись мертві українські селяни. Я не загинув тільки тому, що мені допоміг помічник начальника постачання збройового заводу в Харкові, за національністю єврей.

Андрусенко Тетяна Єлісеївна:     Нагадаю, що до 1932 року жили ми одноосібно, мали землю, птицю і худобу, за допомогою якої обробляли землю. Працювали від зорі до зорі, сорочки були просякнуті солоним потом, зате в домі було, як то кажуть, всього повна чаша.
Потім почали організовувати колгоспи, або їх ще називали «СОЗи». Люди боялися туди вступати, бо треба було свої індивідуальні господарства об’єднувати в одне, спільне.
З цього часу все і почалося.
Були організовані бригади активістів, які ходили по хатах і грабували все, що було у хазяїна: худобу, хлібні запаси (до зернини і пилини), виганяли з хат, забирали, що було у хаті, залишали голі стіни. З цього часу і почали люди голодувати, залишившись без шматка хліба. І з кожним днем ставало все гірше і гірше.
Люди від голоду опухали, помирали на дорогах, не було ніякої надії на якусь допомогу і виживання. Зараз пишу і серце кров’ю обливається, сльози на очах. Їли, що під руку попадалося: кішок, собак, навіть своїх дітей.
Один хлопчик розказував, який з ним був випадок: хтось дав йому записку і послав за якоюсь адресою, а він розкрив ту записку, а там було написано : «Прийміть оцього кабанчика», він порвав записку і не пішов туди.
Були випадки, коли зголоднілий потрапляв до людей, які могли нагодувати. То він їв стільки, скільки очі бачили, і після цього, переївши після голоду, звичайно помирав. Таке трапилося і з моїм дідусем.
Якось я знайшла в сараї маленький качанчик кукурудзи – то в нас стільки було радості, бо в хаті сиділи голодних ще троє – братик і дві сестрички. Ми поділили ті зернятка на всіх, підсмажили на плиті і з задоволенням поїли. А коли траплявся шматочок хліба, то найстарша сестра ділила на всіх, після чого їй залишалися крихітки (чому ми дуже заздрили, що їй діставалось більше).
Або був випадок: зайшов до нас знайомий і, витягнувши з кишені маленький цукровий бурячок, почав його різати ножем і їсти сирим, не дав нікому й шматочка – ми тільки сиділи і дивилися зголодніло.
Із сел їздили до Харкова. Ночами стояли у черзі за хлібом. Часто бувало так, що здорові, сильні відштовхували малих назад. Та все ж вдавалося взяти дві хлібини. Хліб, який привозили додому, ділили на маленькі, тоненькі шматочки і продавали, щоб на наступний день було за що їхати до міста за новою порцією хліба. Так і доводилося виживати.
Дай Боже, щоб таке лихо ніколи не повторилося і ніхто не знав, що таке голод.

Мірошниченко Уляна Тимофіївна:     Я народилася 9 лютого 1928 року. У 1931 році мою родину розкуркулили, відібравши майно і хату. Нам довелося перебратися до дядька (батькового брата), де своїх членів сім`ї було сім чоловік. Нас – шестеро, мати була вагітна і вже в дядька народила ще одну дитину. Отже, всього проживало в одній хаті 14 чоловік.
В 1933 році мені було 5 років, але всі події того страшного часу пам’ятаю, як сьогодні.
Врожай  того року був гарний. Хліба було вдосталь. Але активісти їздили по селу і відбирали у людей всі запаси продуктів. Нишпорили скрізь, заглядали в усі куточки, ковіньками проштрикували скирти сіна, розвалювали печі. Забрали все: зерно, квасолю, картоплю, буряки, навіть одяг. Попереду сувора зима. Їсти було нічого. Почався голод. В селі люди пухли, від пухлості тіла лопались. Померлих можна було побачити прямо на дорогах. Ті, хто хотів врятувати своє життя, їли м'ясо дохлих коней, полову з проса замішували на воді, конюшину товкли і пекли «мелаї». Біля річки осоку та очерет висмикували, рвали молоді липові листочки, вживаючи все це в їжу. Та все одно багато людей вимерло.
Нашій родині вдалося вижити. У батька був товариш, який працював секретарем сільради. Він дуже поважав тата, тому допомагав нашій сім`ї. Батькові вдалося заховати деякі продукти в лісі, а на городі в нього була закопана наша картопля. Адже роботи обшук у секретаря сільради ніхто б не посмів. Таким чином ми врятувались від голоду.

Мешканці селища Караван:  Жителі свідчать про те, що Караванський спиртзавод, який функціонував на території селища, де працювало більшість населення, всіляко допомагав їм уникнути голоду, даючи зерно і якийсь провіант. Деякі жителі їздили до Харкова, щоб заробити якісь гроші чи продукти на залізниці.

Тетерська Ніна Вікторівна , дочка очевидця Голодомору: Моя мати, Прозорова Марія Прокопівна , жила м. Свято горську Донецької області. У сім’ї було 5 дітей , Марія була найстаршою (1912 р.н..) Її батько працював на заводі у Луганську. Сім’я була  матеріально забезпечена, дітей виховувала бабуся. Коли до них дійшла звістка про голодомор, вони усі були у відчаї. Але їх містечко було курортним і жах тих подій частково пройшов повз них.  Рядові виконавці забирали у всіх зерно, овочі, худобу, у сусідів забрали корову . У сім’ї Марії також була корова, та вони встигли її сховати . Через їх містечко проходило  багато людей. які від голоду , були ледь живі, пухлі . Вони тікали із своїх домівок у Донбас. Жахливо було дивитись на тих, які ледве переставляючи ноги, падали та гинули просто на очах. Монахи Свято горського монастиря та деякі сім’ї  переховували біженців та допомагали їм їжею, яку встигли заховати.  Сім’я Марії допомагала дітям біженців та сусідів молоком,  періодично змінюючи місце схованки корови.. Їх сім’я не голодувала , тому коли біженці заходили до хати, мати ніколи не відмовляла у проханні переночувати і дати поїсти, навіть давала  трохи їжі людям у дорогу.

Сторінка 1 з 2 | Наступна сторінка