14 жовтня 2014 року було прийнято Закон України «Про запобігання корупції»
Автор: Svetlana   Додано: 7 квітня 2016   Переглядів:384   Категорія - [Правова освіта населення]
 

       14 жовтня 2014 року було прийнято Закон України «Про запобігання корупції», який вступив в силу 26 квітня 2015 року. Вищезгаданий Закон замінив Закон України «Про засади запобігання і протидії корупції» та висвітлює основні зміни, які стосуються аспектів міри відповідальності, державних інституцій та заходів врегулювання конфлікту інтересів. Даний законодавчий акт був прийнятий з метою визначення основних засад запобігання корупції в Україні, статус превентивного (попереджувального) антикорупційного органу, його завдання і повноваження, механізми попередження корупції, виявлення та покарання корупційних правопорушень та викорінення даного негативного явища з нашого суспільства.

      Закон України «Про запобігання корупції» на відміну від попереднього спрямований на застосування превентивних заходів, тобто більша увага приділяється не боротьбі з корупцією, а заходам, які б запобігли виникненню деструктивного (руйнівного) для держави та суспільства явища - корупції.

      Одним із важливих для розуміння у діючому Законі є поняття корупції, яке визначено наступним чином: «Використання особою наданих їй службових повноважень чи пов’язаних з ними можливостей з метою одержання неправомірної вигоди або прийняття такої вигоди чи прийняття обіцянки/пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб або відповідно обіцянка/пропозиція чи надання неправомірної вигоди особі, або на її вимогу іншим фізичним чи юридичним особам з метою схилити цю особу до протиправного використання наданих їй службових повноважень чи пов’язаних з ними можливостей». Оскільки поняття корупції є об’ємним, для з’ясування його сутності необхідно визначити наступні ознаки: безпосереднє заподіяння шкоди авторитету чи іншим охоронюваним законом інтересам держави, дії, пов’язані з корупцією, вчиняються, як правило, умисно, наявність корисливої мети або іншої зацікавленості особи, використання особою свого службового становища всупереч інтересам держави та незаконне одержання особою благ та переваг.

      Закон України «Про запобігання корупції» визначає суб’єктів, на яких поширюється дія даного Закону. До них відносяться:

- особи, уповноважені на виконання функцій держави або місцевого самоврядування (Президент України, Генеральний прокурор України, так і державні службовці, судді, посадові та службові особи інших державних органів);

- особи, які прирівнюються до осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування (нотаріуси, експерти, арбітражні керуючі);

- особи, які постійно або тимчасово обіймають посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків, наприклад - керівники приватних підприємств. Повний перелік осіб, на яких поширюється дія Закону України «Про запобігання корупції» передбачений статтею 3 вищезгаданого Закону.

       Основним нововведенням Закону Україну «Про запобігання корупції» є створення Національного агентства з питань запобігання корупції, діяльність якого спрямована на розробку антикорупційних програм, їх втілення у життя, проведення аналітичної роботи та здійснення контролю стосовно дотримання норм антикорупційного законодавства, а також Національного антикорупційного бюро України, яке покликане здійснювати попередження, виявлення, припинення, розслідування та розкриття корупційних правопорушень, а також запобігати вчиненню нових. Національне агентство з питань запобігання корупції є відповідальним перед Верховною Радою України і підконтрольним їй та підзвітний Кабінету Міністрів України.

       Необхідним для розуміння є поняття «конфлікт інтересів», оскільки Закон України «Про запобігання корупції» виділяє два терміни - «потенційний конфлікт інтересів» (той, який може виникнути у майбутньому) та «реальний конфлікт інтересів» (той, який вже існує). Загалом, конфлікт інтересів – це суперечність між приватним інтересом особи та її службовими повноваженнями, тобто коли приватний інтерес не відповідає функціям і завданням держави. Новелою є також впровадження зовнішніх заходів врегулювання конфлікту інтересів, а саме: усунення особи від виконання завдання, вчинення дій, прийняття рішення чи участі в його прийнятті в умовах реального чи потенційного конфлікту інтересів; застосування зовнішнього контролю за виконанням особою відповідного завдання, вчиненням нею певних дій чи прийняття рішень; обмеження доступу особи до певної інформації; перегляд обсягу службових повноважень особи; переведення особи на іншу посаду; звільнення особи.

      У зв’язку із набранням чинності Закону України «Про запобігання корупції» були внесені зміни  до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо відповідальності за:

-   порушення обмежень щодо сумісництва та суміщення з іншими видами діяльності (ст.172-4 КпАП України);

-  порушення вимог щодо запобігання та врегулювання конфлікту інтересів (ст.172-7 КпАП України);

-   порушення встановлених обмежень щодо одержання подарунків (ст.172-5 КпАП України);

-   невиконання законних вимог (приписів) Національного агентства з питань запобігання корупції (ст.188-46 КпАП України).

      До Кримінального кодексу України, відповідно, також внесено зміни (відповідальність за декларування недостовірної інформації (ст.366-1 КК України).

Передбачено штрафні санкції: штраф, мінімальний розмір якого становить сто неоподаткованих мінімумів доходів громадян; а максимальна межа – п’ятсот неоподаткованих мінімумів доходів громадян; за кримінальні правопорушення передбачено позбавлення волі на строк до двох років з позбавленням права обіймати певні посади на строк до трьох років.




 Створення центрів надання адміністративних послуг(ЦНАП)
Автор: Chekardina   Додано: 5 квітня 2016   Переглядів:369   Категорія - [Головна, Правова освіта населення]
 

Створення центрів надання  адміністративних послуг(ЦНАП)


Центр надання адміністративних послуг (ЦНАП) – місце спілкування влади і громади міста, де можна одержати будь-яку інформацію, консультацію чи послугу з відповідними побутовими умовами, компетентним і приязним персоналом.

В демократичних країнах Західної Європи і Північної Америки над публічністю і прозорістю влади (зокрема, над процедурами прийняття владних рішень і обслуговування громадян) «почали задумуватись» ще 15-20 років тому. Багато з цих країн пройшли свій шлях до поліпшення якості послуг, які надають органи влади громадянам. Основним результатом цього стала доступність влади для громадян і реалізація основного принципу: влада для громади, а не громада для влади.

Орієнтація на громадянина для вирішення їх потреб і очікувань стала пріоритетною в діяльності органів влади цих країн. Були створені необхідні умови для спрощення взаємовідносини влади і громади. Громадянам стало простіше отримати інформацію або консультацію чи конкретну послугу в максимально зручній формі і в коротші терміни. За цей час універсами послуг в цих країнах стали такими ж звичними, як в останні роки у нас універсами товарів.

В Україні деякі органи влади розпочали вирішення проблеми покращення якості послуг ще 3-5 років тому, формуючи імідж влади, приязної до громадян. Для цього вони змінили принципи своєї діяльності, згідно яких почали працювати для громади. Створення зручних і доступних умов для отримання громадянами послуг є одним з основних завдань, які мають вирішувати органи державної влади та місцевого самоврядування. Адже саме за якістю послуг кожен громадянин оцінює турботу влади про нього і ефективність самої влади.

На сьогодні це особливо актуально для України, бо система надання послуг є непрозорою, нераціональною і такою, що не враховує інтереси громадян.

 

Власне, для чого потрібні центри надання адміністративних послуг (ЦНАП) і що вони дадуть громадянам ?

На даний час відсутність необхідних умов для надання якісних послуг громадянам є достатньо серйозною проблемою всіх органів влади в Україні. Причиною цього є те, що більшість з них не сприймають громадян як замовників послуг, а працюють згідно адміністративно-бюрократичної системи, яка не орієнтована на громадянина і його потреби та очікування.

Ця проблема має комплексний характер і основними її складовими є:

  1. брак поваги до відвідувачів в органах влади та відсутність законодавчого регулювання надання послуг, бо громадяни ще не всюди сприймаються такими, заради яких повинен працювати будь-який орган влади і держава в цілому;
  2. територіальна та предметна розпорошеність різних владних органів та підрозділів, а це створює додаткові труднощі у пошуках потрібного органу влади і добирання до нього;
  3. складні процедури надання адміністративних послуг і «подрібненість» послуг, а сам термін «послуга» з’явився в лексиконі багатьох посадовців зовсім недавно;
  4. довга тривалість термінів надання послуг, адже часто законодавчо не виправдано великі терміни та «особливості» адміністративного провадження послуг (терміни засідання комісій, виконкому, сесій, тощо);
  5. незручний та невпорядкований прийом громадян, обмежений графік «прийомних годин» у різних органах, оскільки зараз в багатьох органах влади режим роботи більше орієнтований на посадових осіб, але не завжди вигідний громадянам;
  6. брак інформації, що стосується надання адміністративних послуг, а вірніше, для багатьох органів влади, відсутність переліку послуг та інформації про них; (в органах влади посадовці (державні службовці і посадові особи ОМС, які приймають громадян, часто не до кінця знають повний перелік послуг, надання яких відноситься до їхньої компетенції, а відповідно, у відомствах, відділах, департаментах відсутній вичерпний перелік послуг та інформації про них).
  7. недостатня облаштованість приміщень для прийому, оскільки кабінетів, де приймають громадян багато, але не всі вони пристосовані для цього.

Більш ніж достатньо проблем, які треба вирішувати вже сьогодні. Та поки що всі завдання щодо поліпшення якості послуг громадянам шляхом створення ЦНАП місцеві органи влади вирішують самостійно без належної підтримки держави. Тому центри надання адміністративних послуг (ЦНАП) на сьогодні є однією з найкращих організаційних форм надання послуг та взаємодії влади і громади. В ЦНАП реалізовується принцип одержання будь-якої інформації, консультації чи послуги в одному місці, з відповідними побутовими умовами, кваліфікованим і приязним до громадян персоналом. ЦНАП повинні стати місцем спілкування влади і громади.

Завдяки ЦНАП, де за принципом «єдиного офісу» і «відкритого простору», в межах одного приміщення різні органи влади та підрозділи органу місцевого самоврядування зможуть:

           зручно, швидко і фахово обслуговувати мешканців;

  • надавати максимум послуг в одному місці;
  • надавати погодження та висновки без залучення особи (замовника послуг);
  • скоротити терміни надання послуг;
  • збільшити кількість прийомних годин;
  • створити комфортні умови очікування та заповнення документів,
  • покращити доступ до інформації та отримання консультації з будь-яких питань.
  • реєстрація прав власності
  • реєстрація юридичних осіб

Створення і функціонування центру адміністративних послуг «Прозорий офіс» у Вінницькій міській раді, Центру надання адміністративних послуг в Івано-Франківській міській раді, Муніципального центру послуг в міській раді м. Кривий Ріг, вказує на початок позитивної тенденції в сприйнятті громадян як замовників послуг. Кожен з цих органів місцевого самоврядування по-своєму вирішує проблему поліпшення якості послуг громадянам, в кожного з них з’явився свій досвід.

Завдання тих, хто хоче йти таким шляхом, використати цей досвід і зробити краще.

                                                Держаний нотаріус Другої державної

                                                 нотаріальної контори Харківського району

                                                  Харківської області Радіонова Т.І.




 Інститут приватних судових виконавців планується запровадити до кінця року
Автор: Chekardina   Додано: 23 лютого 2016   Переглядів:303   Категорія - [Головна, Правова освіта населення]
 

Інститут приватних судових виконавців планується запровадити до кінця року 

 

Міністерство юстиції України спільно з громадськістю та експертами підготувало законопроекти, які якісно реформують виконавчу службу. Йдеться про нову редакцію Закону України «Про виконавче провадження» і про проект Закону «Про державну виконавчу службу і приватних виконавців».

Як зазначила на брифінгу в Будинку Уряду Перший заступник Міністра юстиції України НаталіяСевостьянова, законопроекти передбачають запровадження в Україні змішаної системи виконання судових рішень за участю приватних виконавців. У результаті реформи стягувач отримає вибір: звертатися до державного чи приватного виконавця судових рішень.

Вона наголосила, що серед проблем, з якими стикаються державні судові виконавці у своїй роботі, є низька заробітна платна, відсутність мотивації, справедливого розподілу виконавчих проваджень серед державних виконавців, закритість процесу примусового виконання судових рішень. Також слід відзначити недосконале законодавче забезпечення діяльності цих органів, неефективну електронну взаємодію з іншими органами влади. «Через ці та інші причини процес примусового виконання судових рішень затягується в часі і врешті втрачається можливість знайти майно, яке потрібно реалізувати, і виконати судове рішення», - наголосила Наталія Севостьянова.

Перший заступник Міністра переконана, що змішана система виконання судових рішень за участю приватних виконавців створить здорову конкуренцію в цій сфері і, відповідно, дозволить ряд проблем вирішити.

У свою чергу заступник Міністра юстиції України з питань виконавчої служби Сергій Шкляр наголосив, що прийняття законопроектів дозволить створити змішану систему виконання судових рішень державними і приватними виконавцями, забезпечить реальне виконання рішень у розумні строки, запровадити ефективний механізму фінансування діяльності виконавчої служби та приватного виконавця. Разом з цим з’явиться мотивація роботи працівників виконаної служби, а  витрати бюджету на утримання органів державної виконавчої служби будуть зменшені, оскільки частину функцій заберуть на себе приватні виконавці. При цьому надходження до держбюджету будуть збільшені за рахунок податків приватних виконавців і виконавчого збору реалізації майна.

За його словами, іспити у кандидатів в приватні виконавці прийматиме кваліфікаційна дисциплінарна комісії, яку планують створити у поточному році. «У цьому ж році планується запуск видачі свідоцтв і сам інституту приватних виконавців», - сказав заступник Міністра.

За його словами приватним виконавцем може бути особа, яка має два роки юридичного стажу, або особа,яка має рік стажу роботи державним виконавцем, нотаріусом, адвокатом, арбітражним керуючим. Кандидати в приватні виконавці пройдуть відповідне навчання і стажування.

Також передбачено страхування відповідальності приватного виконавця та його обов’язкове членство в Національній палаті приватних виконавців. Законопроектами також прописані вимоги до приміщень приватних виконавців, засобів зв’язку, зберігання документів та ін.

Крім того, сформовані певні обмеження за категоріями виконавчих проваджень: «Тобто не всі категорії виконавчих проваджень будуть на цьому етапі дозволені для виконування приватними виконавцями», - наголосив Сергій Шкляр та уточнив, що йдеться про ті справи, де фігурує держава.

Також передбачено створення відкритого реєстру боржників, куди будуть мати доступ працівники державних установ, правоохоронних органів, фінансових установ, державні, приватні виконавці і особи, щодо яких порушені провадження. Внесення в цей реєстр боржників відбуватиметься автоматично після відкриття виконавчого провадження.

За словами заступника Міністра, процес прийняття виконавчих документів до виконання теж буде спрощено.

 

 

Начальник державної виконавчої служби

Люботинського міського управління юстиції Харківської області 

                                    Іськів Я.В.

 




 Практичні аспекти реалізації нової редакції Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань”
Автор: Chekardina   Додано: 15 лютого 2016   Переглядів:394   Категорія - [Головна, Правова освіта населення]
 

Практичні аспекти реалізації нової редакції Закону України

"Про державну   реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань 

 

 

За останні п'ять-шість років до Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" (далі - Закон про держреєстрацію) більше 50 разів вносилися зміни, покликані спростити, здешевити і / або поліпшити процедуру держреєстрації підприємств. І певних успіхів на цьому ґрунті вдалося досягти.  Приміром, у рейтингу Світового банку Doingbusiness за критерієм "реєстрація підприємств" Україна піднялася зі 134 місця в рейтингу 2010 року на 30 місце в рейтингу 2016 році. Подальший прогрес у цьому напрямку вимагав нових змін, і набула чинності з 1 січня 2016 року нова редакція Закону про держреєстрацію .

Нюанси місця реєстрації

 

Натисніть "Читати далі"




 РЕФОРМА РЕЄСТРАЦІЇ ПРАВ НА НЕРУХОМІСТЬ
Автор: Chekardina   Додано: 13 січня 2016   Переглядів:338   Категорія - [Головна, Правова освіта населення]
 

РЕФОРМА РЕЄСТРАЦІЇ ПРАВ НА НЕРУХОМІСТЬ


 

Уявімо, що ви стали щасливим власником нової квартири і маєте намір оформити свої права на неї в якомога коротші строки і з мінімальними витратами. Отже, вам потрібно звернутися до державного реєстратора за місцезнаходженням квартири. Для цього зазвичай доведеться зайняти чергу заздалегідь — рано- вранці чи навіть уночі, і врахувати те, що більшість реєстраційних дій проводяться лише у визначені дні і години. Далі на вас чекатиме тривале спілкування із чиновниками, черга в банку і, врешті-решт, отримання паперового свідоцтва. Це приблизна картина того, який вигляд мала процедура реєстрації прав на нерухомість до прийняття нового закону. 


 Тепер про те, що змінилось. По-перше, з 1 січня 2016 року ви можете самостійно обирати, до кого звертатися за вчиненням реєстраційних дій: до нотаріуса, виконавчого органу місцевої ради чи до місцевої державної адміністрації. Передбачається, що державні реєстратори працюватимуть, як правило, на рівні районів та міст обласного значення. Проте в селах, селищах та невеликих містах такі послуги, окрім нотаріусів, зможуть надавати спеціалісти сільських, селищних та міських рад, якщо рада вирішить узяти на себе такі повноваження. Крім того, якщо місцеві органи влади та громада вважатимуть за потрібне, реєстраційні послуги також надаватимуть створені ними державні або комунальні підприємства на зразок «Будинку юстиції» (так звані акредитовані суб’єкти). Акредитовані суб’єкти здійснюватимуть усі реєстраційні дії, передбачені законом, або лише виконуватимуть роль фронт-офісу, тобто прийматимуть документи і передаватимуть їх безпосередньо державному реєстратору.


Більше того, ви зможете не лише зареєструвати права на нерухомість у населеному пункті за місцезнаходженням майна, а й звернутися до будь-якого державного реєстратора в межах відповідного регіону — області, міста Києва чи Севастополя. Такий крок повинен покращити якість послуги, адже що вища конкуренція, то менше навантаження на реєстраторів, менші корупційні ризики і доступніші послуги.  


Ще одним нововведенням із нового року має стати передання доходів від плати за проведення реєстраційних дій на місцевий рівень. Це означає, що місцеві бюджети додатково отримають майже 1 мільярд гривень, який може бути спрямований на розвиток інфраструктури. Це буде сильною мотивацією для громад розвивати мережу та якість адміністративних послуг.


Як і раніше, інформація про зареєстровані права залишатиметься відкритою і загальнодоступною. Та якщо до прийняття закону рішення реєстратора надавалося в паперовій формі, то з 1 січня всю інформацію можна отримати в електронній формі, не звертаючись до державного реєстратора. Важливо, що документи, отримані з реєстру он-лайн за допомогою спеціального програмного забезпечення, матимуть таку само юридичну силу, як і їх паперовий варіант, скріплений підписом і печаткою. 


Отже, Міністерство юстиції та його територіальні органи поступово відмовляться від частини своїх функцій. Для того щоб забезпечити безперервність та своєчасність надання послуг з 1 січня 2016 року, органи юстиції ще деякий час реєструватимуть права на нерухомість та їх обтяження. Такий перехідний період триватиме щонайдовше до 30 квітня 2016 року.. Ухвалення нового закону про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень стало результатом тривалої роботи над удосконаленням законодавства в цій сфері за участі депутатського корпусу, фахівців Міністерства юстиції та громадськості. Тож небезпідставними є позитивні очікування, що новий закон допоможе викорінити корупційні схеми і перетворити реєстраційні дії на оперативний, прозорий та зручний сервіс для громадян. 

 

Державний нотаріус Другої державної   

                                                                                             нотаріальної контори Харківського району

                                                                                             Харківської області Радіонова Т.І.

 




 Спадкування дітьми
Автор: Chekardina   Додано: 17 грудня 2015   Переглядів:356   Категорія - [Головна, Правова освіта населення]
 

СПАДКУВАННЯ ДіТЬМИ

 

Спадщина вважається прийнятою якщо: спадкоємець протягом шести місяців, починаючи із часу відкриття спадщини, подав заяву про прийняття спадщини у нотаріальну контору за місцем відкриття спадщини; спадкоємець, який постійно проживав із спадкодавцем, не заявив про відмову від спадщини, тобто фактично вступив в управління чи володіння спадковим майном.

Прийняття спадщини. Малолітні, неповнолітні особи вважаються такими, що прийняли спадщину, крім випадків відмови від спадщини. При цьому слід мати на увазі, що вищезазначена категорія осіб має можливість скористатися правом на відмову від спадщини лише за певних умов передбачених законодавством.

     Відмова від прийняття спадщини. Так, неповнолітня особа віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років може відмовитися від прийняття спадщини лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника і органу опіки та піклування. Також, лише з дозволу органу опіки та піклування можуть відмовитися від прийняття спадщини, належної малолітній особі, батьки (усиновлювачі), опікун. Заяву про прийняття спадщини від імені малолітньої подають її батьки (усиновлювачі), опікун. Що ж стосується осіб, які досягли 14 років то вони мають право подати заяву про прийняття спадщини самостійно та без згоди своїх батьків або піклувальника.

     Відмова від спадщини є безумовною і беззастережною. Спадкоємець за заповітом може відмовитися від своєї частки на користь іншого спадкоємця за заповітом, а спадкоємець за законом — на користь іншого спадкоємця за законом незалежно від його черги.

     Обов'язкова частка. Що стосується обов'язкової частки, у статті 1241 Цивільного кодексу України визначено право певних осіб на отримання частки спадкового майна, незалежно від змісту заповіту. Перелік таких осіб, визначений вищевказаною статтею Цивільного кодексу України, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає. До цього перелік) входять лише особи, які належать до першої черги спадкоємців за законом і є малолітніми, неповнолітніми, повнолітніми непрацездатними дітьми спадкодавця (в тому числі усиновленими), непрацездатною вдовою (вдівцем), непрацездатними батьками (усиновителями) та дітьми, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені після відкриття спадщини.

     Малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця спадкують, не залежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом.

Малолітніми є особи, що не досягли 14 років, неповнолітніми є особи, що не досягли 18 років.

     Неповнолітні особи, які набули повної цивільної дієздатності (у разі реєстрації шлюбу особи, яка не досягла повноліття, або у тому разі, якщо особа, яка досягла 16 років, працює за трудовим договором, а також неповнолітня особа, яка записана матір'ю або батьком дитини) також мають право на обов'язкову частку, якщо на час відкриття спадщини не досягли 18 років, оскільки вони продовжують належати до категорії неповнолітніх.

 

                                                                           Державний  нотаріус   Радіонова Т.І.

 

 




 Реалізація і захист прав людини в Україні
Автор: Svetlana   Додано: 10 грудня 2015   Переглядів:934   Категорія - [Правова освіта населення]
 

                 Реалізація і захист прав людини в Україні

 

Важливим засобом реалізації та захисту прав та свобод людини є гарантії. Вони є системою норм, принципів та вимог, які забезпечують процес дотримання прав та законних інтересів людини. Призначенням гарантій є забезпечення найсприятливіших умов для реалізації конституційно закріпленого статусу людини. Таким чином, гарантії є засобом, що забезпечує перехід від передбачених конституцією можливостей до реальної дійсності.

Гарантії реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина - це умови та засоби, принципи та норми, які забезпечують здійснення, охорону і захист зазначених прав, є порукою виконання державою та іншими суб’єктами правовідносин тих обов’язків, які покладаються на них, з метою реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина.

Ефективність гарантій залежить від рівня розвитку загальноправових принципів, стану економіки, рівня розвитку демократичних інститутів, наявності системи досконалих законів у державі, ефективності механізмів реалізації законів, ступеня правової свідомості і правової культури населення, узгодженості інтересів населення та суспільства вцілому і наявності високоефективного органу конституційного контролю.

Багатоманітність факторів, які забезпечують реальність прав та свобод, визначає різноманітність їх гарантій. Взагалі усі можливі гарантії забезпечення реалізації прав та свобод людини і громадянина прийнято поділяти на загальносоціальні (загальні) та власне правові, юридичні (спеціальні).

До загальносоціальних гарантій відносять: ідеологічні, політичні, економічні, власне соціальні, організаційні. Ті чи інші загальні гарантії завжди є пріоритетними у сфері реалізації відповідної групи прав людини і громадянина.

Так, визначальними для реалізації політичних прав громадян є політичні й ідеологічні гарантії, для реалізації економічних - ідеологічні і політичні, соціальних і екологічних — економічні, культурних - економічні 1 соціальні, особистих та інших - політичні й організаційні.

Загальносоціальні і юридичні гарантії узгоджені і тісно пов’язані між собою. Більшість перших формально закріплено в Конституції і законах України. Власне правові ж гарантії часто фактично виглядають як політико-правові, соціально-правові тощо.

До ідеологічних гарантій можна віднести ліберальну концепцію прав людини, на якій ґрунтується правова система держави, що визнає права людини як природні і передбачає їх пріоритет щодо прав колективу, держави, суспільства, а також ідеологічний плюралізм і багатоманітність, заборону визнання державою жодної ідеології як обов’язкової. Ці гарантії втілено у статтях 8, 9, 11, 15 Конституції України.

Політичними гарантіями є суверенітет держави, суворе дотримання її демократичних засад, фактична незмінність її конституційного ладу, закріпленого в Основному Законі України, суворе забезпечення законності і неможливості зловживань з боку політичної влади, відкритість політичної системи і наявність можливостей для вільної діяльності політичних партій та громадських організацій, наявність усіх інших ознак правової держави у їх сукупності.

Формальна наявність політичних гарантій також відображена у Конституції України. Так, відповідно до статей 1, 2, 5, 6, 7, 15, 37 Конституції України наша держава є суверенною і демократичною; носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні виступає народ; державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову; гарантується політичний плюралізм і водночас обмежується діяльність ультрарадикальних партій тощо.

Конституцією України визначені її конституційний лад і засоби забезпечення верховенства закону, в Україні діють велика кількість політичних партій та громадських організацій. Але цього ще недостатньо для того, щоб визнати справді ефективними та реальними політичні гарантії реалізації прав та свобод людини і громадянина.

Проте,  саме  ці  гарантії є  визначальними.  Адже неефективний політичний  (державний) лад гальмує розвиток економічних та інших відносин  і,  відтак,  не дає можливості  створити  належні економічні, ідеологічні, соціальні та правові гарантії реалізації прав та свобод людини і громадянина.

Економічні гарантії знайшли своє відображення у статтях 13, 41, 95 та інших Конституції України. Ними є ринкова економіка, основу якої становлять відносини приватної власності, поєднані зі свободою підприємницької діяльності та ефективним використанням державної власності і дієвою системою державного регулювання економіки, а також ресурсна, фінансова та технологічна незалежність національної економіки від інших країн.

Якщо політичні гарантії є визначальними для реалізації усієї системи конституційних прав та свобод людини і громадянина, то належні економічні гарантії фактично обумовлюють можливість реалізації соціальних, культурних, деяких інших прав та свобод людини і громадянина (права на соціальний захист, на безпечне для життя і здоров’я довкілля, на освіту, на охорону здоров’я тощо).Реалізація деяких інших прав та свобод людини і громадянина (таких, як свобода думки і слова, право на повагу до гідності, право на захист від втручання в особисте і сімейне життя, таємниця листування, свобода пересування, право на мирні збори, свобода асоціації, право на підприємницьку діяльність тощо) не потребує чи майже не потребує матеріальних затрат з боку держави.

Соціальними гарантіями визнається відсутність будь-якого суспільно-політичного протистояння окремих соціальних верств населення та регіонів України, максимальну зайнятість населення, відсутність тенденцій моральної та духовної деградації в суспільстві.

До організаційних гарантій відносять: структуру, взаємини, матеріально-технічне забезпечення суду та інших органів захисту прав людини і громадянина, загальну ефективність судової та правоохоронної діяльності, рівень кваліфікації суддів та працівників інших правоохороннихорганів тощо.

Правові (юридичні) гарантії реалізації прав та свобод людини і громадянина - це встановлені державою із наданням їм формальної (юридичної) обов’язковості принципи та норми, які забезпечують здійснення зазначених прав та свобод шляхом належної регламентації порядку їх здійснення, а також їх охорони і захисту.

Серед правових гарантій, за критерієм їх змісту, можна виділити:

а)      матеріальні (положення правових норм, які безпосередньо містять тічи інші приписи та заборони);

б)      процесуальні (положення, які визначають процес реалізації
матеріальних гарантій);

в)      організаційні (положення, які, зокрема, визначають систему судових і власне правоохоронних органів, інших органів державної влади і органів місцевого самоврядування, встановлюють їх функції, повноваження їх посадових і службових осіб).

Окремим, специфічним видом правових гарантій є юридична відповідальність. її специфіка полягає у тому, що захист і охорону прав та свобод людини і громадянина юридична відповідальність забезпечує шляхом гарантування виконання органами державної влади, місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами своїх обов’язків, що кореспондують зазначеним правам та свободам. Крім того, вона також виконує функцію забезпечення виконання обов’язків людини і громадянина, які є складовою правового статусу людини і громадянина.

Залежно від рівня їх юридичного статусу правові гарантії поділяються на міжнародно-правові та національні, конституційні та галузеві.

Міжнародно-правові гарантії встановлені в чинних міжнародних договорах, обов’язкових для України. У свою чергу, вони також є матеріальними (скажімо, можливість звернення до Європейського Суду з прав людини, встановлена Конвенцією про захист прав і основних свобод людини), процесуальними (наприклад, доступний для кожного порядок такого     звернення), організаційними (система і організація діяльності Європейського Суду з прав людини).

Конституційні гарантії складаються із принципів конституційно-правового статусу людини і громадянина, а також із конституційних норм, в яких визначені повноваження відповідних органів державної влади та їх посадових осіб щодо забезпечення прав та свобод людини і громадянина, їх відповідальність, передбачені інші засоби здійснення відповідних прав та свобод людини і громадянина, а також спеціальні права, призначені для найбільш ефективної реалізації інших прав людини і громадянина.

Так, Верховна Рада України, відповідно до Конституції України, визначає відповідними законами права і свободи людини і громадянина та їх гарантії, громадянство, правосуб’єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства, права корінних народів і національних меншин, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення, засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім’ї, охорони дитинства, материнства, батьківства, виховання, освіти, культури і охорони здоров’я, екологічної безпеки, правовий режим власності, правові засади і гарантії підприємництва (частина 1 ст. 92 Конституції України), визначає правові засади вилучення об’єктів права приватної власності (пункт 36 частини 1 ст. 85 Конституції України), призначає на посаду та звільняє з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, здійснює через нього парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина, заслуховує його щорічні доповіді про стан до­тримання та захисту прав і свобод людини в Україні (пункт 17 частини 1 ст. 85 Конституції України).

Основним Законом на Президента України покладено обов’язок бути гарантом додержання Конституції України, прав і свобод людини ї громадянина, обстоювати права і свободи громадян (статті 102 і 104 Конституції України), на Кабінет Міністрів України - вживати заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина (пункт 2 ст. 116 Конституції України), на місцеві державні адміністрації - забезпечувати додержання прав і свобод громадян на відповідних територіях (пункт 2 ст. 119 Конституції України).

Ст. 8 Конституції України гарантує звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України, норми якої є нормами прямої дії.

На прокуратуру покладено здійснення нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян (ст. 121 Конституції України).

У ст. 22 Конституції України встановлене загальне правило, згідно з яким конституційні права і свободи гарантуються. Це означає, що вони не лише проголошуються, декларуються державою, а й мають реалізовуватися за допомогою відповідного механізму.

Окремі права та свободи людини і громадянина мають спеціальні (тобто такі, що стосуються лише їх) гарантії, які містяться у тих чи інших нормах Конституції України та згідно з якими відповідні права забезпечуються: право територіальних громад на місцеве самоврядування -визнанням і гарантуванням місцевого самоврядування (ст. 7 Конституції України); право власності на землю - гарантією його набуття відповідно до закону (ст. 14 Конституції України); право на асоціації - гарантією свободи політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України (ст. 15 Конституції України); право на працю - гарантіями рівних можливостей у виборі професії та роду трудової діяльності, захисту від незаконного звільнення (ст. 43 Конституції України); право на відпочинок — наданням днів щотижневого відпочинку, оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час (ст. 45 Конституції України); право на охорону здоров’я - державним фінансуванням відповідних програм, не скороченням існуючої мережі державних та комунальних закладів охорони здоров’я та ін. (ст. 49 Конституції України); право на соціальний захист- гарантованим загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням і створенням мережі закладів для догляду за непрацездатними (ст. 46 Конституції України); право на користування культурною спадщиною - гарантією її охорони законом (ст. 54 Конституції України) тощо.

Інші правові гарантії реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина містяться в багатьох законах України, а також в інших нормативно-правових актах, і частково є загальними, а частково -галузевими.

Ці правові гарантії мають різні форми. Вони складаються із норм, які регулюють порядок реалізації тих чи інших можливостей людини і громадянина, встановлюють відповідальність за неправомірне обмеження конституційних прав і свобод або містять засоби стимулювання посадових осіб до належної поведінки. Загалом ці норми є дещо розрізненими, часто неузгодженими з відповідними нормами Конституції України та інших законів.

Сьогодні Україні потрібна нова система законодавства, її основою мають стати Конституція України як базовий закон прямої дії і міжнародні договори, в яких визначаються стандарти прав людини. Стрижнем усіх законів України - стосуються вони чи то політичної, економічної, екологічної чи будь-якої іншої сфери життєдіяльності суспільства - мають бути положення Конституції і вказаних міжнародних договорів. Адже права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

За критерієм основного суб’єкта їх забезпечення, можна виділити такі правові гарантії реалізації прав та свобод людини та громадянина:

державні гарантії, які забезпечуються державою в особі органів державної влади, у тому числі суду, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб. Найбільш ефективно гарантії реалізації прав та свобод людини і громадянина можуть забезпечуватися державою, яка має можливості застосовувати як заохочувальні, так і відповідні примусові заходи, у тому числі юридичну відповідальність - конституційну, кримінальну, адміністративну, дисциплінарну, матеріальну тощо;

міжнародні гарантії, які забезпечуються міжнародними інституціями (міжнародними судовими установами та відповідними органами міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна);

гарантії, які забезпечуються державою за участю відповідних об’єднань громадян (політичних партій, профспілок, громадських організацій тощо);

        гарантії, які забезпечуються державою за участю самих громадян шляхом реалізації останніми передбаченого ст.  55 Конституції України права будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань, а також інших спеціальних („захисних") прав. Спеціальні („захисні") права передбачені статтями 55-63 Конституції України.   Вони   гарантуються  державою  кожній  людині   і   щодо них, відповідно до вказаних статей, а також ст. 64 Основного Закону, не можуть встановлюватися жодні обмеження. До зазначених прав кожної людини віднесені: право на правову допомогу і свобода вибору захисника своїх прав, право захищати свої права і свободи від порушень та протиправних посягань, право на судовий захист прав і свобод людини і громадянина, право на звернення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини і до міжнародних   інституцій,   право   на   відшкодування   шкоди, заподіяної державою.

Так, свої права і свободи людина може ефективно здійснювати переважно за умови надання їй необхідної правової допомоги, право на яку кожному гарантується ст. 59 Конституції України. При цьому кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Крім того, згідно із цією статтею, у випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно.

Держава в особі відповідних органів визначає певне коло суб’єктів надання правової допомоги та їх повноваження. Аналіз чинного законодавства України з цього питання дає підстави визначити, зокрема, такі види суб’єктів надання правової допомоги:

державні органи України, до компетенції яких входить їїнадання;

адвокатура України як спеціально уповноважений недержавний професійний правозахисний інститут, однією з функцій якого є захист людини від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні будь-яких справ у судах та інших державних органах;

суб’єкти юридичної діяльності, які надають правову допомогу клієнтам у порядку, визначеному законодавством України; об’єднання громадян для здійснення і захисту своїх прав і свобод.

Ст. 55 Конституції України передбачає: «Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань».

Відповідно до ст. 56 Конституції України «Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень».

Відповідно до ст. 55 Конституції України «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб». Ст. 8 Кон­ституції України гарантує «звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України», адже її норми є нормами прямої дії.

Після використання всіх національних засобів правового захисту кожен, згідно зі ст. 55 Конституції України, має право звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

        Можливість використовувати порядок захисту своїх суб’єктивних прав і свобод, який певний час застосовується у країнах - членах Ради Європи, з’явилась у громадян України після вступу України до Ради Європи і прийняття Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», який набрав чинності з 22 вересня 1997 р.

Рішення Європейського суду мають не тільки індивідуальне значення для людини, яка звернулася до нього, а й у певному сенсі універсальне значення: вони є орієнтиром для національних судів, у тому числі для Конституційного Суду України, вони надають можливість більш глибоко і правильно зрозуміти обсяг і зміст гарантованих Європейською конвенцією з прав людини, іншими міжнародними актами, а також і Конституцією України прав і свобод людини і громадянина, а отже, більш ефективно захищати їх.

 

Начальник відділу юридичного забезпечення

О. С. Кондратенко




 Соціальний захист працівників, призваних на військову службу у зв’язку з мобілізацією
Автор: Svetlana   Додано: 24 листопада 2015   Переглядів:330   Категорія - [Головна, Правова освіта населення]
 

  Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України відповідно до статті 65 Конституції України та статті 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» є конституційним обов'язком громадян України. Військовий обов'язок включає, зокрема, прийняття на військову службу в добровільному порядку (за контрактом), призов на військову службу, проходження служби у військовому резерві. Призов військовозобов'язаних та резервістів на військову службу у зв'язку з мобілізацією проводиться в порядку, визначеному Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Згідно зі статтею 22 цього Закону військовозобов'язані зобов'язані з'являтися за викликом до військових комісаріатів для постановки на військовий облік та визначення призначення на воєнний час.

Під час мобілізації громадяни зобов'язані з'явитися на збірні пункти у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних посвідченнях, повістках або розпорядженнях військових комісарів). Громадянам, які перебувають на військовому обліку, з моменту оголошення мобілізації забороняється зміна місця проживання без дозволу уповноваженої посадової особи. Відповідно до статті 23 Закону не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані:

  • заброньовані на період мобілізації та на воєнний час за органами державної влади, іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, а також за підприємствами, установами і організаціями в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України; 
  • визнані відповідно до висновку військово-лікарської комісії тимчасово непридатними до військової служби за станом здоров'я на термін до шести місяців (з наступним проходженням військово-лікарської комісії); 
  • чоловіки, на утриманні яких перебувають п'ять і більше дітей віком до 16 років (такі чоловіки можуть бути призвані на військову службу у разі їх згоди тільки за місцем проживання); 
  • жінки, на утриманні яких перебувають діти віком до 16 років (такі жінки можуть бути призвані на військову службу в разі їх згоди і тільки за місцем проживання); 
  • зайняті постійним доглядом за особами, що його потребують, відповідно до законодавства України, в разі відсутності інших осіб, які можуть здійснювати такий догляд; 
  • народні депутати України, депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим; 
  • інші військовозобов'язані або окремі категорії громадян у передбачених законами випадках. 

Згідно з нормами статті 17 Конституції України держава зобов’язується забезпечити соціальний захист громадян, які виконують покладений на них військовий обов’язок.

Гарантії правового і соціального захисту громадян України, які виконують конституційний обов'язок щодо захисту Вітчизни, забезпечуються відповідно до законів України «Про Збройні Сили України», «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» та іншими законами. 

27 березня 2014 року Верховною Радою України прийнято Закон № 1169-VII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення проведення мобілізації» (набув чинності з 1.04.2014). Внесеними змінами, зокрема, до статті 119 Кодексу законів про працю України, передбачається збереження за працівниками, які призвані на військову службу за призовом під час мобілізації, але не більше одного року, місця роботи, посади і середнього заробітку.

Пенсіонерам з числа військовослужбовців у разі призову їх на військову службу під час мобілізації виплата пенсій на час такої служби не припиняється. Після звільнення із служби виплата їм пенсій здійснюється з урахуванням додаткової вислуги років на день їх демобілізації. 

Внесено зміни щодо порядку вивільнення працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, пов'язаних з виконанням заходів під час мобілізації.  Статтею 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» передбачена виплата одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві.

Порядок і розміри грошового забезпечення та заохочення військовозобов'язаних та резервістів визначено постановою Кабінету Міністрів України від 23.11.2006 № 1644, а також Інструкцією про умови виплати грошового забезпечення та заохочення військовозобов'язаних та резервістів, затвердженою наказом Міністерства оборони України від 12.03.2007 № 80.

Виплата середньої заробітної плати військовозобов'язаним за весь період зборів та резервістам за час виконання ними обов'язків служби у військовому резерві проводиться підприємствами, установами та організаціями, в яких працюють призвані на збори громадяни, з наступним відшкодуванням цих витрат за рахунок коштів Державного бюджету України військовими комісаріатами.

Військовозобов'язаним, які на день призову на збори не працюють, на весь період зборів та резервістам з числа непрацюючих на весь термін виконання ними обов'язків служби у військовому резерві, включаючи час проїзду до військової частини і назад, виплачується грошове забезпечення в розмірі мінімальної заробітної плати за рахунок коштів, передбачених у Державному бюджеті України на утримання Міністерства оборони України та інших центральних органів виконавчої влади, які відповідно до закону здійснюють керівництво військовими формуваннями.

Для покриття витрат на виплату середньої заробітної плати військовозобов'язаним, призваним на збори, підприємства, установи та організації подають до військового комісаріату, у якому перебувають на обліку військовозобов'язані, рахунки, котрі акцептуються першими відділами (відділеннями) військових комісаріатів і передаються до фінансово-господарчих відділень для оплати. 

До рахунків додаються відомості на виплату середньої заробітної плати, нарахованої військовозобов'язаним, призваним на збори, за формою, встановленою Інструкцією № 80.

Середній заробіток військовозобов'язаних, призваних на збори, розраховується підприємствами, установами та організаціями, де працюють (працювали) призвані на збори, відповідно до чинних нормативно-правових актів, зокрема, постанови КМ України від 8.02.1995 № 100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати».

Відповідно до ч. 3 ст.119 Кодексу законів про працю України працівникам, які призвані на військову службу за призовом під час мобілізації, гарантується збереження місця роботи, посади і середнього заробітку на термін такого призову, але не більше одного року.

 

В.о. начальника Люботинського

міського управління юстиції

Пушкарська Н.І.




 Інформація для осіб, які переміщуються з тимчасово окупованої території або районів проведення антитерористичної операції
Автор: Svetlana   Додано: 24 листопада 2015   Переглядів:355   Категорія - [Головна, Правова освіта населення]
 

  Постановою Кабінету Міністрів України від 01.10.2014 № 509  запроваджено облік осіб, які переміщуються з 01.10.2014 року.

Метою запровадження обліку переміщених осіб є отримання достовірної інформації про категорії, потреби та кількість переміщених осіб в цілому по Україні.

  Громадяни, які прибувають в ту чи іншу область України із зони АТО або Криму, в першу чергу, повинні звернутися до управління соціального захисту за місцем фактичного знаходження та надати відповідні документи (копію паспорта, ідентифікаційного коду), заповнити заяву, вказуючи попереднє місце проживання, теперішнє фактичне місце проживання. 

  Під час прийому  видається довідка, що підтверджує що особа є внутрішньо переміщеною і фактично проживає за певною адресою в нашому місті.

Відповідно до Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» державна міграційна служба проставляє у довідці про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи відмітку про реєстрацію місця проживання. 

  У випадку зміни фактичного місця проживання внутрішньо переміщена особа повідомляє про це  управління праці та соціального захисту населення та міграційну службу.

  Довідка береться до уваги  для призначення щомісячної адресної допомоги особам, які переміщуються з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції, для покриття витрат на проживання, в тому числі на оплату житлово-комунальних послуг, для призначення пенсії, взяття на облік в центр зайнятості.

Термін дії довідки шість місяців.

  Постановою передбачено, що міграційна служба проводить перевірки фактичного місця проживання  та за результатами перевірки подає управлінню праці та соціального захисту населення інформацію щодо підтвердження відомостей про фактичне місце проживання відповідних осіб, а також проставлення відмітки про реєстрацію місця їх проживання. 

  При непідтвердженні міграційною службою місця перебування особи, яка переміщується за вказаною адресою, приймається рішення  про зняття з обліку таких осіб.

  По закінченню шестимісячного терміну перебування на обліку дія довідки подовжується управлінням праці та міграційною службо ще на наступні шість місяців. 

 

В.о. начальника Люботинського

міського управління юстиції

Пушкарська Н.І.




 Виконання рішень Європейського суду з прав людини
Автор: Svetlana   Додано: 24 листопада 2015   Переглядів:441   Категорія - [Головна, Правова освіта населення]
 

  Закон України «Про виконавче провадження» (далі – Закон) визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку.

  Стаття 2 Закону передбачає, що примусове виконання рішень в Україні покладається на державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України.

Виконання рішень здійснюється в добровільному порядку, без заходів примусового виконання, за рахунок коштів Державного бюджету України, шляхом направлення Департаментом планово-фінансової діяльності, бухгалтерського обліку та звітності Міністерства юстиції України офіційного перекладу рішення, платіжного доручення та постанови про відкриття виконавчого провадження до Державної казначейської служби України для оплати на користь стягувача.

  Розпорядником бюджетних коштів, передбачених на виконання рішень Європейського суду з прав людини, є Міністерство юстиції України.

  Конвертація коштів, присуджених Європейським судом з прав людини, оформлення платіжних документів (платіжного доручення) проводиться Міністерством юстиції України, як органом, відповідальним за забезпечення представництва України в Європейському суді з прав людини та координацію виконання його рішень, з урахуванням особливостей, вищезазначених нормативно-правових актів та законодавства України, відповідно до Порядку використання коштів, передбачених у державному бюджеті для здійснення платежів, пов’язаних з виконанням рішень закордонних юрисдикційних органів, прийнятих за наслідками розгляду справ проти України, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 07.03.2007 № 408.

Обов’язковість виконання рішень Європейського суду з прав людини передбачається статтею 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Статтею 81 Закону визначено, що порядок виконання в Україні рішень іноземних судів і арбітражів визначається відповідними міжнародними договорами, цим Законом та законами України.

Відповідно до пункту 9 частини 2 статті 17 Закону державною виконавчою службою відповідно до цього Закону підлягають виконанню рішення Європейського суду з прав людини з урахуванням особливостей, передбачених Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

Однак, деякі аспекти виконання вказаних рішень не врегульовані на національному рівні.

Виконання рішень Європейського суду з прав людини передбачає виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального та загального характеру.

Заходами індивідуального характеру – є а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який Стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у Рішенні (відповідно до статті 10 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини ”).

Заходами загального характеру – є заходи, спрямовані на усунення системної проблеми та її першопричини, встановленого рішенням Суду, щодо інших осіб (виправлення порушеного права). 

Заходи загального характеру вживаються з метою забезпечення додержання державою положень Конвенції, порушення яких встановлене Рішенням, забезпечення усунення недоліків системного характеру, які лежать в основі виявленого Європейським судом з прав людини порушення, а також усунення підстави для надходження до Суду заяв проти України, спричинених проблемою, що вже була предметом розгляду в Суді.

На відміну від відшкодування моральної та матеріальної шкоди Європейський суд з прав людини не вказує державі, які саме заходи необхідно вжити щодо відновлення порушених прав заявника.

Державним виконавцем, з урахуванням вимог Закону виноситься постанова про відкриття виконавчого провадження (по кожному заявнику окремо).

Відповідно до статті 7 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" стягував повинен подати на адресу Державної виконавчої служби України заяву про виплату відшкодування, в якій мають бути зазначені реквізити банківського рахунка для перерахування коштів.

Також, у вказаної заяві стягувачем – фізичною особою (фізична особа на користь якої Європейський суд з прав людини присудив справедливу сатисфакцію) зазначається:

1. - прізвище, ім’я та по-батькові;

- ідентифікаційний номер;

- фактична адреса мешкання;

- контактні телефони;

- номер та дата рішення Європейського суду по якому подається заява;

До заяви додається:

2. копія довідки банківської установи, в якому відкрито рахунок стягувача, де обов’язково має бути зазначено повне найменування банківської установи, транзитний рахунок банку, особистий рахунок стягувача, код ЄДРПОУ банку, МФО банку;

3. копія довідки про присвоєння стягувачеві ідентифікаційного номеру;

4. копія всіх сторінок паспорту стягувача.

У разі смерті стягувача, спадкоємець має подати нотаріально засвідчені копії документів, що підтверджують право на спадщину, а також всі вищевказані документи (пп. 1-4), які вимагаються для перерахування присуджених коштів.

Для стягувачів – юридичних осіб.

Стягувач – юридична особа має подати заяву на офіційному бланку про виплату відшкодування за підписом його керівника, що скріплюється печаткою.

У заяві зазначається:

1.- повне найменування стягувача;

- код ЄДРПОУ стягувача;

- фактична адреса мешкання;

- контактні телефони відповідальної особи;

- номер та дата рішення Європейського суду по якому подається заява;

До заяви додається:

2. Копія довідки банківської установи, в якому відкрито рахунок стягувача, де обов’язково має бути зазначено повне найменування банківської установи, рахунок стягувача, МФО банку;

3. Копія довідки про присвоєння стягувачеві коду ЄДРПОУ.

  Якщо рішенням Європейського суду з прав людини передбачене виконання рішення національного суду, на тривале не виконання якого заявник скаржився до European Court of Human Rights Council of Europe, до заяви, відповідно до статті 12 Закону, також додаються світлокопії рішень національних судів, а також світлокопії процесуальних документів органів державної виконавчої служби (за їх наявності) винесених в ході виконання вказаних рішень національного суду.

У разі представлення інтересів стягувача у виконавчому провадженні, повноваження представника повинні бути підтверджені довіреністю, виданою і оформленою відповідно до вимог закону.

 

Начальник відділу ДВС

Люботинського МУЮ

Іськів Я.В.