«І вмий усі в Чорнобилі пороги

До чесної, як сповідь, чистоти.

І уступись

Найпершим

І з дороги.

І занімій.

Бо їм – у вічність йти.»

Б.Олійник.

26 квітня 1986 року в Україні трапилася наймасштабніша техногенна катастрофа сучасності - аварія на Чорнобильській атомній електростанції. Вночі, о 1годині 23 хвилини, на 4-му енергоблоці Чорнобильської АЕС в результаті серії теплових вибухів був зруйнований реактор. За розрахунками експертів, сумарний вихід радіоактивних матеріалів становив 50 млн. кюрі, що рівнозначно наслідкам вибухів 500 атомних бомб, скинутих в 1945 році на Хіросіму. Радіоактивна хмара, що утворилася в результаті аварії, пройшла над Україною, Білоруссю, Росією, Східною Європою, Скандинавією, Великобританією і східною частиною США.

З того часу Чорнобиль - невелике містечко, яке знаходиться на березі Київського водосховища, між річками Уж та Прип'ять, місто-курорт, що в минулому привертало величезну кількість людей своєю красою, стало символом великої трагедії. До цього дня воно асоціюється з Чорнобильською катастрофою, яка забрала немислиму кількість жителів не тільки в той жахливий день, але і в наступні роки після нього.

26 квітня, Україна і весь світ згадують жертв аварії на Чорнобильській АЕС, вшановують героїв-ліквідаторів. 26 років сплило з того пам'ятного дня, коли на атомній станції у невеличкому українському місті Чорнобиль сталася аварія.

Жодна трагедія XX сторіччя не мала таких тяжких екологічних наслідків, як чорнобильська. Бо стала вона катастрофою не регіонального, навіть не національного, а глобального масштабу. Вже загинуло більше половини із 100 тисяч чорнобильців, які брали участь у ліквідації наслідків аварії в перший рік. Підірвано здоров'я сотень тисяч людей. Забруднені мільйони гектарів ґрунтів. У водосховищах осіли десятки мільйонів тонн радіоактивного мулу. Демографічна ситуація України на цей час у кризовому стані.

Але реальні збитки навіть через чверть століття визначити неможливо. Бо наслідки цього лиха вічні, і тепер можна говорити не про їх усунення, а лише про пристосування до них.

Чорнобиль не відходить у минуле, не відпускає його туди наша свідомість. Вона опромінена ним. Уперше так близько, так реально й так жахливо відкрилося нам обличчя ядерного століття в чудовому куточку українського й білоруського Полісся, куди науково-технічна революція прийшла немов останньою чергою. Прийшла й... залишила його безживним на поки що невідомий навіть ученим строк.

Чорнобильська атомна електростанція, яку будували з 1972 по 1985 рік, була найбільш потужною АЕС в Радянському Союзі.

1986 рік, 26 Квітень (1годину 24 хв.) - Вибухи на четвертому реакторі, які спричинили за собою пожежа.

Так що ж відбулося насправді? Існувало безліч різних точок зору, що стосуються цієї аварії. Набралося їх уже понад 110. Але самими розумними вважаються всього лише дві з них. За версією першої, причиною вибуху стало грубе порушення правил експлуатації реактора. Було це так: в ніч з 26 Квітень 1986 Року робітники 4 блоку ЧАЕС в процесі підготовки і проведення електротехнічних випробувань цілих шість разів порушили Регламент. У результаті того, що з активної зони реактора було виведено не менш 204 керуючих стрижнів з 211 штатних, тобто понад 96%, він став некерованим. Як наслідок, почалася ланцюгова реакція, спричинила тепловий вибух реактора. Крім усього іншого, гнітюче на обстановку вплинули такі фактори як «недбалість в управлінні реакторною установкою», неточне розуміння «персоналом особливостей протікання технологічних процесів у ядерному реакторі», а також втрата персоналом «почуття небезпеки». За іншою версією всьому провиною стали деякі «конструкційні недоліки», які й «допомогли» черговій зміні довести реактор до вибуху. Коли він вигорів, необхідно було зібрати всі уламки урану і графіту. Роботи проводилися без якої-небудь техніки, тобто вручну. Ліквідатори в протигазах та костюмах зі свинцю згрібали лопатами і збирали руками шматки радіоактивної речовини, потім скидали їх в згорілий реактор.

Мешканці міста про те, що сталася катастрофі нічого не підозрювали. Не минуло й десяти хвилин після вибуху, як на місце події прибули пожежники. Ближче до ранку вони змогли загасити пожежу. Але найстрашніше розпочнеться пізніше. Реактор № 4 був зруйнований грунтовно. 1997 рік - Організація Об'єднаних Націй стала реалізовувати програму з надання гуманітарної допомоги постраждалим від Чорнобильської аварії. Але грошових коштів для такої акції катастрофічно не вистачало. Список, складений ООН, налічував близько шістдесяти проектів, але через деякий час був скорочений до дев'яти пунктів. Здійсненням цього проекту можна було б поліпшити життя багатьох людей.

Найбільш вразливими виявилися, звичайно ж, діти та немовлята, які перебували в утробі матері під час вибуху. Це, напевно, відіб'ється на їх здоров'я в майбутньому.

У 2000 році - закриття ЧАЕС у зв'язку з тим, що застаріла і так недосконала система безпеки. Період розпаду різних радіоактивних частинок коливається в середньому від восьми хвилин до сотень тисяч років, але майже всі вони (окрім урану) розпадаються протягом 30 років. Можливо, через 30 років у Чорнобиль і Прип'ять знову повернуться люди і будуть жити, роблячи ці міста казково красивими.

Чорнобильське лихо не обминуло нашого міста. З перших днів аварії ряд організацій, підприємств Люботина направили представників своїх трудових колективів на боротьбу з її наслідками. Районним військкоматом було призвано понад 100 чоловік, з них за роки після аварії померло 38, а 36 – залишились інвалідами.

У числі перших у ліквідації наслідків аварії брали участь:

В.М.Азаров

В.П.Бірюк

В.С.Верблянович

О.Г.Глуходід

М.В.Глущенко

В.Л.Козар

В.А Теличко

Та багато інших.

До міста прибували сім'ї, евакуйовані з районів, охоплених лихом. Їх розміщували, допомагали, працевлаштовували, лікували. Зараз у Люботині мешкають 24 переселенці з небезпечної зони. Всього у нашому місті 156 люботинців мають статус чорнобильця, з них 35 - діти.

Не можна забувати про цю трагедію, яка забрала величезну кількість життів. Цю помилку вже ніяк не виправити, але можна уникнути її повторення в майбутньому. Пам'ять про її жертви залишиться в наших серцях назавжди.

Шановні ліквідатори Чорнобильської катастрофи! Шановні люботинці! Міцного Вам здоров'я, щастя і благополуччя, любові і шани, ясного неба та віри у славне майбутнє України! Нехай на нашій благословенній землі завжди панують мир, спокій та добро!

Директор краєзнавчого музею Каракаптан Л.М.

Завантажити фото: foto_chernobil.rar [3.21 Mb] (cкачувань: 31)

Історія православної церкви в Люботині бере свій початок з моменту заселення слободи близько 1650 року. Православний храм у слободі з'явився майже одночасно з появою тут перших жителів. Як відомо, статус слободи українські поселення здобували лише тоді, як в них будували церкви.

Підтвердження цього можна знайти і в найбільш повній праці з історії дореволюційної церкви на Харківщині, - "Історико–статистичному описі Харківської єпархії" єпископа Харківського та Богодухівського Філарета (Дмитра Григоровича Гумілевського). "Поелику же Люботинское или Люботино с первого раза населилось целою массою народа: то это уже даёт видеть, что первый храм построен здесь был в одно время с первым заселением Люботина, т. е. около 1650 г."

За переписом 1724 р. при П'ятницькій Люботинській церкві вказано 233 двори парафіян. Першими парафіянами названо Самійла Смородського, сотника Гаврила Петрова, Федора Альбовського, Федора Лопатинського.

Збереглися свідчення, що метричні книги П'ятницької церкви розпочиналися з 1725 р.

У 1741 р. за клопотанням Харківського полкового судді Олександра Чорноглазова (жителя слободи Люботин) місцевими властями було дозволено будівництво храму Святої Параскеви в слободі. Наступного року дерев'яну церкву було збудовано та освячено, але невдовзі вона згоріла.

У 1750 р. було збудовано новий дерев'яний храм Святої Параскеви. Цього ж року цей храм було і освячено. Про це свідчить стародавній антимінс з написом: "В храм Святої Параскеви в слободі Люботині" за підписом Іосафа, єпископа Білгородського.

У відомості Валківського комісарського правління за 1768 р. у військовому містечку Люботин значилося дві дерев'яні церкви: П'ятницька та Святої Параскеви.

З 1775р. духівництво сільських церков Слободсько-Української губернії отримало земельні наділи. Наділили землею і люботинські церкви.

1792р. Харківським єпархіальним управлінням до Люботинської церкви Святої Параскеви був призначений священником двадцятидев'ятирічний Федор Кирилович Літінський.

З 17 жовтня 1799 р. Харків став єпархіальним центром: створена Слобідсько-Українська єпархія.

У 1801 р. Харківським єпископом Христофором Сулимою було затверджено штат люботинських церков. У П'ятницькій церкві повинно було бути 2 священика, дияконів – 1, дячків – 2, паламарів – 2.

У документах Харківської духовної консисторії збереглися відомості про П'ятницьку церкву за 1804 р. Священиками цієї церкви були Кіндрат Залєський та Федір Літінський, дияконом Микита Стефановський, "церковь деревянная, построена в давних годах, крепка; колокольня деревянная, старая, на ней колоколов 4 (один весом 23 пуда 39 фунтов, а другие меньше ). В селении помещичьих дворов 13, казённых обывателей 399, помещичьих подданных 36; всего душ в слободе 3792.

Значною подією у житті парафіян слободи Люботин стала закладка кам'яної церкви Святої Параскеви, яка відбулася 17 лютого 1805 р

Завантажити документ: Свято–Вознесенський храм [4.54 Mb] (cкачувань: 118)

З 21.11.2011 р. у Люботинському краєзнавчому музеї відкрита експозиція до Дня пам’яті жертв голодомору 1932-1933 рр.

Для перегляду фото натисніть "Читати далі"

12 січня 2008 року Люботинському краєзнавчому музею виповнилося 15 років з дня утворення. Його було відкрито в 1993 році та поновив він свою роботу з 1 лютого 2007 року.
Місто має цікаву історію, щедре на талановитих обдарованих людей. Його по праву називають містом славетних революційних, бойових та трудових традицій.
Тому сьогодні краєзнавчий музей працює за такими напрямками: «Етнографія», «Люботин в роки Громадянської війни», «Люботинська республіка», «Люботин в роки окупації», «Друга Світова війна», «Краєзнавці Люботина», «Літературний Люботин», «Археологічні знахідки», «Видатні люди Люботина».
З 30 травня 2007 року розпочали проводити екскурсії у виставочному залі. За цей період проведено екскурсії  за темами: «Історія рідного міста», «Етнокультурна України»; «Люботинське городище – архітектурний пам’ятник Лісостепової Скіфії», «Люботин у роки Великої Другої Світової Війни».

Проведено  виїзні виставки:
1. Живопис Олесі Марченко.
2. Виставка художніх фотографій М.Д. Пархоменка.
3. Історія м. Люботина ХІХ ст.
4. Голодомор 1932-1933 р.р. в Люботині.
Систематично ведеться робота серед мешканців м. Люботина по збиранню експонатів з історії міста. На 12.02.2008 року маємо 2120 експонатів основного фонду і 739 – науково-допоміжного фонду. З них: речових – 1729, образотворчих – 2, декоративно-ужиткових – 103, писемних – 34, фото – 248, фоно – 4.

Пройшло 63 роки з дня Великої Перемоги , а події далеких років живуть у пам?яті народній, бо не можна забути тих, хто не повернувся з війни, хто віддав усього себе  заради життя і щастя наступних поколінь.
Тому в Люботинському краєзнавчому музеї  відкрилася виставка , присвячена Люботину та люботинцям  вогнених воєнних літ.
Йшов 1941 рік…
Країна будувала світле майбутнє.
Та несподівано:
«Вставай , страна огромная,
Вставай на смертный бой!»
22 червня 1941 року фашистська Німеччина віроломно напала на Радянський Союз.  Почалася Друга Світова війна.
З перших днів виявилося важливе стратегічне значення Люботина, як залізничного вузла. Через наше місто в тил країни евакуювали устаткування з фабрик і заводів, продовольство, матеріальні та культурні цінності, велику кількість людей. На фронт безперервно йшли ешелони з військовими , зброєю, боєприпасами.
В трудових коллективах  міста пройшли мітинги, на яких люботинці засудили напад агрессора і висловили впевненість у перемозі. Сотні добровольців подали заяви  з проханням направити їх на фронт.

Та вже 22 червня наші земляки прийняли участь у захисті Батьківщини. Серед них були юнаки, які мріяли  стати кадровими  військовими.
Дятел Яків Володимирович – матрос підводного човна. В перший день війни вступив у бій з німецькими бомбардувальниками. Хоробро захищав  морські рубежі Батьківщини. На жаль в 1942 році в Севастополі Яків Володимирович загинув і був захоронений у морі.
З його сім?ї 7 бійців пішло на фронт та повернувся  лише Петро Володимирович- контужений та неодноразово поранений. Довго чекала Галина Володимирівна Дятел листів , все сподівалася, що хтось із братів чи племінників  повернеться до рідної домівки.
Учасник боїв з гітлерівцями з перших днів війни і Недерчук Іван Гнатович- офіцер- сапер. Брав участь в обороні Москви. Двічі поранений. Героєм повернувся в рідний Люботин. Так же героїчно працював на благо рідного міста.

Рубан Микола Андрійович – після успішного закінчення Харківського артилерійського училища був призначений командиром артилерійської батареї. Пройшов всю війну, був командиром бронепоїзда , помічником начальника штабу артилерійського полку. Нагороджений  орденом Вітчизняної війни. У нас в музеї зберігається перший лист Миколи Андрійовича з фронту.