Вдячні ліквідаторам за героїзм.
Автор: Lubotin   Додано: 15 грудня 2020   Переглядів:154   Категорія - [Тимчасовий архів » Ветеранські організації » Організація ветеранів]
 

Вдячні ліквідаторам за героїзм.


Урочисто 14 грудня, в День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, у місті Люботині відбулося урочисте вшанування героїв-ліквідаторів, покладанням квітів до пам’ятного знаку в міському парку.

До присутніх звернулися заступник Люботинського міського голови Вячеслав Рубан та голова громадської організації «Союз Чорнобиль України» Сергій Кравченко, які в своїх промовах зазначили про те, що завдяки героїзму і мужності ліквідаторів ми сьогодні живемо в рідній країні, розвиваємо і розбудовуємо нашу державу. Дуже вдячні тим, які врятували світ від трагедії всесвітнього масштабу. Честь і слава ліквідаторам, яких вже нема поруч з нами. Ми завжди будемо пам’ятати про те, що чорнобильці справжні захисники країни, а тому зробили все, щоб у майбутньому подібне лихо не повторилося і пам'ять про тих героїв назавжди збереглася у наших серцях.

За поминальним столом хвилиною мовчання пом’янули тих побратимів, які пішли із життя. Царство їм небесне, а живим героям – здоров'я на многії літа.


М. Пархоменко – керівник

прес-центру РОВ м. Люботина


На фото:

 - Учасники мітингу;

- Квіти до пам’ятного знака від міського голови Леоніда Лазуренка, міської Ради та ветеранської організації м. Люботина

 

Вдячні ліквідаторам за героїзм.

Вдячні ліквідаторам за героїзм.


 




 З повагою до волонтерів
Автор: Chekardina   Додано: 6 грудня 2020   Переглядів:196   Категорія - [Тимчасовий архів » Ветеранські організації » Організація ветеранів]
 

З повагою до волонтерів


Особливо часто впродовж останніх років із вуст наших земляків чуємо слово «волонтер», а це означає, що людина здатна своїми діями, за покликом серця, робити добрі справи для тих, хто потрапив у скрутні життєві ситуації і сам не спроможний подолати їх.

В Організації ветеранів України м. Люботин впродовж багатьох років проводиться значна і плідна робота з підтримки ветеранів війни, дітей війни, людей поважного віку та людей з обмеженими можливостями. Про всі ці події регулярно розповідається в засобах масової інформації: в часописах «Слово ветерана», «Слово ветерана Харківщини», «Трибуна трудящих».


Актив організації ветеранів, яку очолює Сергій Котихін, бере найактивнішу участь у загальноміських заходах. Регулярно відвідує ветеранів-ювілярів та за дорученням міського голови Леоніда Лазуренка вручає Подяки, Грамоти, дарує квіти, торти. Активну участь у цій добрій справі приймає й заступник міського голови Вячеслав Рубан, який разом із волонтерами часто відвідує вдома ветеранів, підтримуючи їх добрим словом та солодощами.

Ветеранство міста безмежно вдячне міському голові Леоніду Лазуренку та директору Регіональної філії «Південна залізниця» Миколі Уманцю за постійну увагу до проблем ветеранів та неоціненну допомогу.


Ветеранські творчі колективи  разом із вокальним колективом «Мрія» побували в багатьох школах міста, де проводили виховні заходи зі школярами та знайомили із персональною виставкою світлин фотожурналіста Миколи Пархоменка. Адміністрація навчально-виховного комплексу №2 тепло відгукнулася на виставку і запрошувала ще до зустрічей.


Впродовж багатьох років на засідання ради ветеранської організації запрошувалися керівники підприємств, організацій, освітніх закладів міста, де вони ділилися планами на майбутнє.

Люботинська організації ветеранів у тісних відносинах із громадськими організаціями міста: «Рада ветеранів Афганістану», Люботинське товариство інвалідів «Союз Чорнобиль України», ветеранською організацією Локомотивне депо Люботин та ветеранською організацією відділової міліції ст. Люботин.

Кращими волонтерами Організації ветеранів України м. Люботин є Бабенко Любов Євдокимівна, Шлома Надія Дмитрівна, Кучерява Лідія Марківна, Котихін Сергій Іванович, Пархоменко Микола Дмитрович.


Тож бажаємо вам, шановні волонтери, здоров’я, щастя та впевненості у завтрашньому дні.


Хай небо вам всміхається довіку,

І все хороше, зроблене без ліку,

Хай завжди буде в пам’яті людській.


Будьте щасливі, живіть у серці з надією, плекайте мрію, бережіть любов! Оптимізму вам, налаштованості на добрі справи і впевненості в майбутньому!

 

Надія Ляшенко – голова волонтерів м. Люботина

 




 Завжди любила людей і роботу педагога!
Автор: Lubotin   Додано: 3 листопада 2020   Переглядів:169   Категорія - [Тимчасовий архів » Ветеранські організації » Організація ветеранів]
 

Ці слова про Раїсу Іллівну Омелаєнко, яка народилася 27 жовтня 1930 року в селі Сухини Богодухівського району. Все своє життя ювілярка присвятила педагогічній роботі, стаж якої складає 50 років! Як згадує Раїса Іванівна, юність у неї пройшла на роботах у колгоспі та на відбудові сільського господарства, зруйнованого німецькими загарбниками.

До початку Другої світової війни закінчила 3 класи. А коли почалася війна, то її батько у перші дні війни пішов добровольцем на фронт. Він був чудовим кравцем, і ця професія під час перебування у військових частинах йому стала в нагоді:шив військову форму для солдатів і офіцерів, польові намети.

 

Завжди любила людей і роботу педагога!


 

Під час окупації села Сухини, де мешкала Раїса Іванівна, німці встановлювали свої порядки: у мирного населення відбирали свиней і корів, а молодь відправляли на рабську працю до Німеччини. Тих, хто не підкорювався, без суду і слідства розстрілювали.

 

У батьків Раїси завжди у хаті був лад і чистота, не дивлячись на те, що в сім’ї було п’ятеро дітей, і тому німці вирішили тут облаштувати свій штаб. Гірке життя було в окупації. Та після закінчення війни Раїса продовжила навчання у Косогірській школі, де закінчила 7 класів. Ще з дитинства вона дуже любила дітей, і тому вирішила вступити до Харківського педагогічного училища. Здала документи і вже чекала на виклик, та в тяжкі голодні 1946-1947 роки батько не в змозі був забезпечити велику сім’ю одягом і харчуванням, і тому він порадив доньці забрати документи та вступити до Мерчанського технікуму сільського господарства. Довелося підкоритися батьківській волі. Після закінчення закладу працювала агрономом-полеводом у Богодухівському районі. Та давня мрія бути вчителем не покидала дівчину всі ці роки. І тільки у 1950 році, коли Раїса одружилася із фронтовиком, який був поранений, мав державні нагороди, у неї з’явилася можливість вступити на заочне відділення Харківського педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди. Навчаючись в інституті, працювала вчителем у Косогорівській школі. Впродовж 18 років праці в школівдалося закінчити ще й державний університет. У школах міста викладала хімію, біологію, природознавство й географію. Вже перебуваючи на заслуженому відпочинку, на прохання освітян ще 20 років працювала вчителем у різних школах.

 

Завжди любила людей і роботу педагога!


 

Зі своїм чоловіком разом прожили 58 років, побудували будинок, виховали сина Олександра й доньку Валентину, які порадували їх чотирма онуками.

Раїса Іллівна відзначена нагородами: медалями «Ветеран праці» й «За доблестный труд у годы Великой Отечественной войны».

Рецепт довголіття від ювілярки простий: слід любити людей та мати улюблену роботу.

 

У день народження Раїси Іллівни за дорученням міського голови ювілярку вітали заступник міського голови Вячеслав Рубан, голова Організації ветеранів України м. Люботин Сергій Котихін та голова первинної ветеранської організації Любов Бабенко. Вячеслав Рубан побажав своїй колишній улюбленій вчительці міцного здоров’я, злагоди, миру, невичерпної життєвої енергій й оптимізму.

 

Приєднуємося до привітань і бажаємо ювілярці доброго здоров’я  й уваги та підтримки від рідних і близьких людей.

 

Микола Пархоменко – керівник прес-центру РОВ м. Люботин

 




 Г. М. Назаруку -70!
Автор: Chekardina   Додано: 14 жовтня 2020   Переглядів:187   Категорія - [Тимчасовий архів » Ветеранські організації » Організація ветеранів]
 

Г. М. Назаруку -70!

Г. М. Назаруку -70!

Григорій Миколайович народився 14 жовтня 1950 року в Хмельницькій області, Староконстянтинівським районі , селі Бутивці.  Після закінчення 10 класів працював в колгоспі.

В 1968 році був призваний до лав Радянської армії. Після демобілізації поступив в Люботинське ТУ-16, після закінчення якого отримав професію помічник машиніста тепловоза і направлений для відпрацювання до локомотивного депо станції Люботин.

В 1980 році навчається на курсах машиністів в Лубенській технічній школі, успішно закінчивши працює в Люботинськім локомотивному депо машиністом тепловоза. По розпорядженню керівництва депо в 1987  році назначають його машиністом – інструктором локомотивних бригад маневрових локомотивів . В цьому році поступив в Харківський технікум залізничного транспорту по закінченню якого в 1990 році був назначений замісником начальника депо  по  експлуатації , де пропрацював 11 років. Трудовим колективом був обраний головою профкома локомотивного депо.

З 2016 року Григорій Миколайович на заслуженому відпочинку загальний стаж роботи 48 років. За значні досягнення нагороджувався грамотами , подяками ,преміями , отримав почесні відзнаки “Почесний працівник залізничного транспорту України”  та “ Золотий знак” Південної залізниці.

Люботинський міський голова Леонід Лазуренко , виконавчий комітет Люботинської міської ради , керівництво локомотивного депо ст. Люботин та організація ветеранів України м.Люботина вітають Григорія Миколайовича зі славним ювілеєм і зичать бути щасливим, нести в серці надію, берегти любов! Здоров’я Вам, добра, удачі і гараздів!

 

 




 Вручення заслужених нагород
Автор: Lubotin   Додано: 12 жовтня 2020   Переглядів:186   Категорія - [Тимчасовий архів » Ветеранські організації » Організація ветеранів]
 

Вручення заслужених нагород


 

8 жовтня до Люботинської ветеранської організації були запрошені ветерани міста, які брали активну участь в бойових діях в роки Другої світової війни, відбудовували в післявоєнні роки зруйновані заводи і фабрики, сільське господарство, брали участь в освоєнні цілинних земель та мають державні нагороди.

Серед присутніх працівники МВС станції Люботин, які внесли значний вклад в післявоєнні роки, наводячи належний порядок в боротьбі з бандитизмом, злодійством, карали порушників законів.

Голова РОВУ ст. Люботин С.І. Котихін повідомив про те, що сюди запрошені люди, які своєю працею варті того, щоб нагородити їх ювілейними медалями «75 років Перемоги в Другій Світовій війні 1941-1945 рр». Громадська організація  Харківська обласна організація ветеранів України (об’єднана) своєю постановою нагородила шістьох наших ветеранів цією нагородою.

Сергію Івановичу, як голові Ради об’єднаних ветеранів України, доручено вручити заслужені нагороди.

Серед нагороджених: Котихін Сергій Іванович, Падалко Ніна Дмитрівна, Теличко Анатолій Іванович, Пархоменко Микола Дмитрович, Сорокін Олександр Іванович, Безуглий Михайло Федорович.

Ветерани праці щиро дякували Харківську обласну організацію ветеранів України за належну оцінку їхньої праці і запевнили, що в подальшому по силі можливості будуть робити все для покращення нашого міста і життєвого рівня його жителів.


Текст і фото Володимира Пархоменка

 




 Г. В . Трофімовій – 70!
Автор: Lubotin   Додано: 12 жовтня 2020   Переглядів:155   Категорія - [Тимчасовий архів » Ветеранські організації » Організація ветеранів]
 

Г. В . Трофімовій – 70!

 

Г. В . Трофімовій – 70!


    Галина Василівна народилася  в селі Улянівка, Богодухівського району 11 жовтня 1950 року. Після закінчення середньої школи поступила в Краснокутський педагогічний клас .

   З 1968 року в місті Люботин розпочала свою трудову діяльність в Люботинському дитячому садочку №1. В 1971 році вийшла заміж, народила доньку, зараз має внучку і двох правнуків. В 1972 році поступила в Харківське педагогічне училище . Після закінчення якого на протязі 45 років працювала в дитячому садочку вихователем, вихователем – методистом, завідуючою дитячим садочком.

    У 2002 році була керівником ветеранської організації дитячих садочків № 65 і №74 станції Люботин. В 2010 році в Люботинській ветеранській організації Галина Василівна вибрана головою по роботі з молоддю, в цьому ж році стала членом організації ветеранів України м. Люботина.

    В 2019  році вибрана відповідальним секретарем Люботинської ветеранської організації України, і головою квартального комітета. Нагороджувалася багатьма грамотами відділу освіти, Люботинським міським головою, керівництвом Харківської обласної ветеранської організації. Організація ветеранів України м. Люботина щиро вітають ювілярку  Галину Василівну з Днем Народження і бажають кріпкого здоров’я, благополуччя, подальших успіхів в  громадській  діяльності, мира, удачі і добра.

 




 Плідна праця дає належні результати
Автор: Lubotin   Додано: 7 жовтня 2020   Переглядів:194   Категорія - [Тимчасовий архів » Ветеранські організації » Організація ветеранів]
 

   

Плідна праця дає належні результати

 

 

 

Напередодні Дня Людей похилого віку в Люботинській ветеранській організації було вирішено відзначити цю дату і запросити ветеранів, людей поважного віку і гостей. Завдяки підтримці і сприянню голови Люботинської міської ради Лазуренка Леоніда і директора Регіональної філії Південна залізниця Миколи Уманця була надана можливість відзначити  цю дату людям старшого покоління, які є джерелом народної мудрості, а їх досвід невичерпна енергія та активна громадська позиція є зірцем для підростаючого покоління.

   Цього святкового дня ведуча Трофімова Галина привітавши присутніх з цією датою, подякувала  їх за все хороше,  що було зроблено їхніми руками для майбутнього покоління і побажати щоб їх життя було світлим, а серце щирим і привітливим . Хай буде все у вас в порядку, добра вам щастя і достатку! Галина Василівна надає слово заступнику міського голови В. В. Рубану. В’ячеслав Валерійович від імені міського голови Лазуренка Леоніда привітавши ветеранів, людей поважного віку зазначив. Наша співпраця з Люботинською ветеранською організацією є плідною. За що вам щиро вдячний. Також вдячний зате що кожен із ва прославляє наше місто, приймає активну участь в конкурсах , творчих , літературних і інших заходах. Тож хочемо  побажати вам  міцного здоров’я, наснаги, творчого натхнення і всього самого найкращого.

   Мені доручено вручити грамоти від імені міського голови Леоніда Лазуренка. За багаторічну , плідну працю , активну життєву позицію та вагомий особистий внесок у розвиток ветеранського руху в м. Люботині та з нагоди Дня Людей  поважного віку вручаю нагороди: Ніні Приходько, Галині Трофімовій , Григорію Назаруку, Світлані Вольвач.

 

 

Плідна праця дає належні результати



 

  Слово надається голові РОВУ м. Люботина С. І. Котихіну . Сергій Іванович привітавши ветеранів з цією датою побажав ветеранам, їхнім сім ям довгих років життя, кріпкого здоров’я , щастя , удачі, благополуччя і запропонував хвилиною мовчання пом’янути  тих ветеранів які уже пішли із життя.  

  З великою увагою присутні в залі слухали виступи голови ветеранської організації Південної залізниці Валентини Іволгіної та голови первинної ветеранської організації селища Караван Лідії Кучерявої. Одною із самих старших у залі була ветеран праці, почесний донор СРСР Анастасія Іванівна Коробська, якій виповнилося 93 роки, загальний стаж праці 60 років. Працювала до 80 років із них 54 – педіатром, обслуговувала наших дітей і онуків.

  Анастасія Іванівна має державні нагороди, одна із них медаль “ За трудове отличие” Та самим найголовнішим для неї, заслуженого лікаря, як сказала вона сама це повага до неї, що являється найціннішим подарунком. Заслужений ветеран побажала всім кріпкого здоров’я і щоб дожили до моїх років і довше та відчували себе краще ніж я. Будьте здорові і щасливі!


 

Плідна праця дає належні результати



 

   Прийняли участь у виступі і привітаннях: депутат міської ради Володимир Бабенко та колишній працівник Люботинського  локомотивного депо, почесний донор СРСР Ігор Карнаух. Перед ветеранами з концертною програмою виступили ветеранські ансамблі “Мрія” і “Чарівниці”. Лунали задушевні українські пісні , чудові гуморески.


   Ветерани і гості щиро дякували за допомогу і сприяння в тому щоб ця зустріч відбулася на високому рівні Люботинського міського голову Леоніда Лазуренка і депутата обласної ради Миколу Уманця.   Ветерани, гості , люди поважного віку поверталися додому з піднятим настроєм і великим задоволенням яке  отримала цього святкового дня.

  Тож бажаємо шановним ветеранам здоров’я , удачі, щоб ви і ваші рідні, близькі були щасливими поруч з хорошими людьми.

Микола Пархоменко- керівних прес –центра РОВ м. Люботина.

 

 

Плідна праця дає належні результати

 

 


Матеріал підготовлений для газет:

 “Слово ветерана” ,

”Слово ветерана Харківщини” ,

 “Трибуна трудящих “.




 В. Д. Бубенцовій – 95!
Автор: Chekardina   Додано: 2 жовтня 2020   Переглядів:172   Категорія - [Тимчасовий архів » Ветеранські організації » Організація ветеранів]
 

 

В. Д. Бубенцовій – 95!

Віра Дмитрівна уродженка Східного Казахстану, народилася 30 вересня 1925 року. Там же поруч з Китайським кордоном, з дев’ятнадцяти років пропрацювала листоношею, телефоністкою, помічником начальника відділу зв’язку.

Останні 20 років, як класний спеціаліст, трудилася начальником відділу зв’язку і контролером.

Загальний стаж роботи на однім місці – 36 років.

Віра Дмитрівна учасник війни, ветеран праці, має державні нагороди. На заслуженому відпочинку уже 40 років. В Україні проживає 37 років, із них 21 в місті Люботин. Пишається ветеран праці донькою, трьома онуками, двома правнуками.

Рада організації ветеранів України міста Люботин, ветерани міста щиро вітають Віру Дмитрівну з ювілеєм і бажають міцного здоров’я, злагоди, достатку, радості, оптимізму, благополуччя, уваги рідних та близьких, мирного неба.

На знімку: голова РОВУ м. Люботина С. Котихін вручає подарунок В. Бубенцовій

 

 

В. Д. Бубенцовій – 95!




 С. І. Котихіну – 75!
Автор: Chekardina   Додано: 2 жовтня 2020   Переглядів:320   Категорія - [Головна, Організація ветеранів]
 

С. І. Котихіну – 75!

С. І. Котихіну – 75!

На злеті місяця жовтня святкує День народження ювіляр Сергій Іванович. Народився він 2 жовтня 1945 року в м. Люботин, в сім’ї залізничника.

Після закінчення школи був призваний до лав Радянської армії. Служив у м. Москва. В 1966 році був направлений для подальшої служби в Ташкент, яке потерпало розруху від землетрусу і нам солдатам довелося брати участь у відновлені міста.

По закінченні служби, залишився в місті Новаї, там же був секретарем комсомольської організації, депутатом Новаїнської міської ради, поступив в Новаїнський промисловий технікум, одружився на дівчині Валентині, в яку закохався.

В 1981 році батько пішов із життя. Довелося повертатися в Люботин.

Трудову діяльність розпочав в люботинській автоколоні шофером, потім механіком.

Коли відбулося об’єднання ремонтних майстерень м. Люботина з автобазою Південної залізниці, на початку працював шоферов, потім майстром аж до 2005 року, коли пішов на пенсію. Довелося бути керівником ветеранської організації Люботинської ткацької фабрики.

З 2015 року і по цей день Сергій Іванович є керівником Лююботинської ветеранської організації. За період праці в ветеранській організації, ним було багато проведено зустрічей за місцем проживання ветеранів. При підтримці міського голови Леоніда Лазуренка, вручалися привітання з ювілеями, скромні подарунки і квіти. Сергій Іванович є самим активним учасником свят, які відбувалися в його рідному місті. Багато разів доводилося бути в Люботинських школах, де проводилися уроки мужності з школярами. Також зачасту був з Героями АТО, славними нащадками тих, хто боронив країну в роки Другої світової війни і є гідними синами своїх відважних предків. Незабува голова ветеранів і про Чорнобильців, які завжди запрошують його на події, які відбуваються в їхній організації.

Таким він є трудолюбивим, турботливим, завжди готовий підтримати словом і ділом людей поважного віку. Сергій Іванович був депутатом міської ради трьох скликань, постійний член виконкому з 2015 року і понині.

За період праці ювіляр нагороджений понад 20-ма Похвальними грамотами, Подяками різних рівнів, має державні нагороди.

В авторемонтній майстерні пропрацював 30 років, загальний стаж роботи 43 роки.

Ювіляру надійшли привітання: від голови Люботинської міської ради Леоніда Лазуренка, організації ветеранів України міста Люботина, редакцій газет «Слово ветерана», «Трибуна трудящих», «Слово ветерана Харківщини» та мешканців міста.

Тож будьте щасливим, несіть
в серці надію, плекайте мрію,
бережіть Любов! Здоров’я Вам,
добра і гараздів, успіхів
у всіх добрих справах.

Сподіваємося що Сергій Іванович і в подальшому ще зможе зробити багато корисних справ для людей поважного віку.

 

 




 А. С. Толідзе – 95!
Автор: Svetlana   Додано: 11 вересня 2020   Переглядів:183   Категорія - [Тимчасовий архів » Ветеранські організації » Організація ветеранів]
 

А. С. Толідзе – 95!

 

Анастасія Сафронівна народилася в Рязанській області, Муравлянському районі, селі Червона дубрава 11 вересня 1925 року. Під час Другої світової війни трудилася у лісозавгоспі, в цехах по переробці деревини.

в Люботині проживають з донькою з 2003 року.

Люботинська міська ветеранська організація щиро вітає Анастасію Сафронівну з ювілеєм, зичить міцного здоров’я, щастя та всіляких гараздів.

 

На знімку голова Люботинської ветеранської організації Сергій Котихін вручає подарунки А. Толідзе.    

А. С. Толідзе – 95!




 Л. Г. Кривеженко – 80!
Автор: Svetlana   Додано: 11 вересня 2020   Переглядів:183   Категорія - [Тимчасовий архів » Ветеранські організації » Організація ветеранів]
 

Л. Г. Кривеженко – 80!

 

Любов Гнатівна народилася 25 вересня 1940 року в с. Нова-Водолага Харківської області.

Батько з перших днів війни на фронті, мати з десятьма дітьми залишилася в селі. Завдяки тому, що сільські діти з малих років привчені до праці, вони допомагали матусі в сіх справах. Особливо тяжко було в роки окупації німецькими загарбниками села і перенесення голоду - у 1946-1947 роках, а також в роки післявоєнної відбудови. Радості усім не було, коли після війни повернувся додому їх батько. До того часу дітки уже підросли і почали вилітати з батьківського гнізда. не забарилася й Люба, в 1957 році пішла працювати на ХТЗ. Другим місцем її праці була філія ОРС НОД-3 ст. Люботин, звідки в 1994 році пішла на заслужений відпочинок з загальним стажем праці 37 років.

Її серце наповнено любов’ю до батьків, сім'ї, людей. Любов Кривеженко має доньку, сина, трьох онуків. тішиться правнучкою Ульянкою.

Організація ветеранів України міста Люботина та виконавчий комітет Люботинської міської ради вітають Любов Гнатівну, дитину війни, ветерана праці, з ювілеєм – 80-тиріччам і бажають міцного здоров я, удачі, а бадьорість духу хай допоможе у подальшому житті. 




 Нагородження члена Національної спілки журналістів України
Автор: Svetlana   Додано: 28 серпня 2020   Переглядів:206   Категорія - [Тимчасовий архів » Ветеранські організації » Організація ветеранів]
 

Нагородження члена Національної спілки журналістів України

Нещодавно на розширеному засідання ветеранської організації Міністерства Внутрішніх справ України станції Люботин було прийнято рішення про нагородження члена Національної спілки журналістів України, Почесного громадянина міста Люботин, керівника прес-центра Організації ветеранів України м. Люботин Миколу Дмитровича Пархоменка Почесною відзнакою «Патріот України».

15 серпня в приміщенні міської ради представник ветеранської організації МВС України ст. Люботин майор міліції Андрій Падалко разом із головою Організації ветеранів України м. Люботин Сергієм Котихіним вручив Почесну відзнаку Миколі Пархоменку.

Андрій Падалко зазначив, що загальний трудовий стаж Миколи Пархоменка становить 55 років, і з них найбільшу частину свого трудового шляху – 25 років – працював у редакції газети «Трибуна трудящих» редактором відділу фотоілюстрацій. Його творчі доробки висвітлювалися у газетах «Слобідський край», «Слово ветерана», «Люботинський вісник» та інших виданнях, де він розповідав про ветеранів Другої Світової війни, працівників сільського господарства, робітників виробництва, освітян, про події, які відбувалися в Харківському районі й місті Люботині. Автором видано дві книги: «Слобожанський край очима митця» і «Кришталевий об’єктив Миколи Пархоменко». За ці роки проведено більше двадцяти персональних фотовиставок художника.

Сергій Котихін, звертаючись до Миколи Пархоменка, наголосив на тому, що ця нагорода свідчить про високу оцінку його трудової діяльності на благо країни та ветеранської організації, прес-центр якої він очолює з 2009 року. За ці роки багато проведено спільної роботи. Це і привітання ювілярів, і розповідь про історії із їх життя, які друкувалися у ЗМІ, це і зустріч із учнями шкіл міста та творчими людьми.

Андрій Падалка і Сергій Котихін побажали ветерану праці подальшого творчого натхнення, невтомної енергії для здійснення такої корисної справи – оспівування нашої України та милої серцю Слобожанщини.

Миколі Пархоменку нещодавно виповнилося 84 роки, і є велике сподівання, що він ще багато зможе зробити добрих справ на користь ветеранів та людей поважного віку.

  

Сергій Котихін – голова Організації ветеранів України міста Люботин.




 Нескорена долею
Автор: Chekardina   Додано: 19 серпня 2020   Переглядів:230   Категорія - [Тимчасовий архів » Ветеранські організації » Організація ветеранів]
 

Нескорена долею

Нескорена долею

Своїми спогадами про пережиті буремні роки Другої Світової війни із ветеранством міста поділилася мешканка селища Караван, колишній остарбайтер Галина Герасимівна Каліненко.

Народилася наша героїня у 1926 році в селі Барчани, яке розташоване поруч із містом Люботин, у бідній селянській родині. У її батьків Євдокії Яківни і Герасима Дмитровича було дві доньки й два сина. Галина була найстаршою.

Після закінчення семи класів дівчина мріяла про подальше навчання, але здійснитися мріям перешкодила Друга Світова війна.

Німецькі загарбники окупували й село Барчани. Вони відбирали в населення корів, свиней, курей та іншу живність. У сім’ї був відгодований кабанчик, і дідусь вночі його зарізав, сало і м’ясо засолив, впакував у ящики і закопав на городі.

 Одного ранку до будинку Галини увірвалося двоє озброєних німецьких солдат і поліцай, які наказали негайно прибути до колгоспного двору. Там уже зібралося багато односельців, хто мав коней, приїхали туди на возах. Прибулим зачитали постанову про встановлення «нового порядку», за невиконання якого порушників чекало суворе покарання.

Німці постійно влаштовували облави на молодь, зганяли її до колгоспного двору, а звідти під конвоєм на возах доставляли до Південного вокзалу і товарними вагонами відправляли на примусові та каторжні роботи в німецькі табори.

Галину також не оминуло це лихо, вона була доставлена до Харкова. Мешканцям її села стало відомо, що вагон із молоддю буде зупинятися на станції Люботин. Вночі потяг прибув на станцію, де була виставлена охорона, яка не давала можливості наблизитися до вагонів. Але люди відчайдушно бігали вздовж потяга, вигукували імена рідних, щоб передати їм продукти. Матері Галини все ж таки вдалося передати вузлик із продуктами. У подальшій дорозі до Німеччини потяг ще декілька раз зупинявся, але вже до вагонів нікого не підпускали.

У місті Дрездені, куди прибув потяг, їх вишикували перед німецькими бауерами, які підбирали для себе робочу силу на заводи, фабрики, сільське господарство та підприємства.

У колону потрапила і Галина. Господарем фабрики, де виробляли снаряди і запасні частини для літаків, був старий дід Шмідт, який вже ледве ходив у супроводі брата, спираючись на дві палиці.

Галину і решту остарбайтерів поселили у бараки, які знаходилися на великій відстані від фабрики. Остарбайтери жили в нестерпних умовах. У  бараках були двохярусні ліжка із матрацами, набитими соломою. Про харчування нічого було й говорити, бо щоденно годували бруквою, якоюсь юшкою та давали 200 грамів хліба.

 Щоранку їх піднімали о 5 годині, і колоною під конвоєм озброєних автоматників із вівчарками вели на робочі місця, і до роботи приступали о восьмій ранку.

Про події на фронті робітники нічого не знали. А коли вночі літаки бомбили місто, то всі переховувалися в підвальних приміщеннях.

Галина передала листа додому, так за це порушення її посадили до в’язниці на три місяці. 

Одного ранку їх ніхто не виганяв на шикування, а пізніше зайшов німець і сказав, щоб робітники збирали свої речі і йшли до табору. Остарбайтери були здивовані, що не було жодного німця і їхньої наглядачки-німкені. Раптом вони побачили, як назустріч їм рухалося декілька вантажівок із воїнами. Їх командир повідомив радісну новину, що ворога розбито, Німеччина капітулювала, і всі полонені вже вільні. Зі сльозами на очах дякували своїм визволителям невільники.

Згодом остарбайтерам запропонували заповнити анкети для подальшого відправлення їх на батьківщину. І вже щасливі поверталися до рідного краю. Галина встала з потяга на зупинці Раднаркомівська, тут зустріла знайомого чоловіка, який повідомив їй, що її сім’я здорова, але батько загинув смертю хоробрих на фронтах війни.

Вже з часом Галина влаштувалася працювати на Караванський спиртовий завод. У 1949 році одружилася із учасником війни Василем Митрофановичем Скрипицею, народила сина Василя. Має двох онуків і трьох правнуків.

На заводі пропрацювала 30 років,  ветеран праці, відзначена державними нагородами. Перебуває на обліку в обласній організації остарбайтерів.

 

Голова Організації ветеранів України Сергій Котихін,

керівник прес-центра Микола Пархоменко,

голова первинної ветеранської організації

селища Караван Лідія Кучерява

 




 Г.О. Моначенко – 95!
Автор: Svetlana   Додано: 14 серпня 2020   Переглядів:169   Категорія - [Тимчасовий архів » Ветеранські організації » Організація ветеранів]
 

Г.О. Моначенко – 95!

За дорученням міського голови м. Люботина Леоніда Івановича Лазуренка, голови організації ветеранів України Сергія Івановича Котихіна та керівника Червоного Хреста Лариси Михайлівни Приходько привітали Ювілярку Ганну Олексіївну Моначенко з 95-тиріччам, побажали міцного здоров’я, довгих років життя, щастя і удачі та вручили подарунки. 

Г.О. Моначенко – 95!
Г.О. Моначенко – 95!

 




 О. І. Сорокіну – 95!
Автор: Svetlana   Додано: 12 серпня 2020   Переглядів:167   Категорія - [Тимчасовий архів » Ветеранські організації » Організація ветеранів]
 

О. І. Сорокіну – 95!

 

Народився Олександр Іванович 20 серпня 1925 року в м. Люботин. Перед початком Другої світової війни в 1941 році закінчив 7 класів. Проживаючи на окупованій території був свідком того, які злодіяння творили німецькі загарбники. Озвірілі від невдач на фронтах німецькі солдати доставляли на Люботинський цегельний завод чоловіків, передавали їх в руки гестапівців, звідки ті, озброєні автоматами, супроводжували колони до села Одринка. В одній із таких колон і був Олександр Сорокін.

На підході до села колона розтяглася, охоронці розслабилися – отут Олександр і двоє його товаришів вирішили втекти. Вибравши момент вони вскочили в кущі, які були поруч, впали на землю і завмерши дочекалися поки пройде колона. Як стало відомо всіх чоловіків, що були в колоні, заставили копати канави. Потім полонених було розстріляно і заховано в цих канавах.

Як тільки місто Люботин було звільнено від окупантів, у хлопця виявилося бажання до навчання і він вступає до Люботинської технічної школи, після закінчення якої його було закріплено в бригаду до кращого машиніста Радченка в Люботинському локомотивному депо.

В 1944 році паровозом товарного потягу в нічні години зі станції Нова Баварія, з танкового заводу, вивозили танки Т-34 та інше озброєння для нашої армії до станції Полтава-Сортувальна.

В 1945 році після перекомісії Олександра Івановича було переведено до електроцеху, де він освоїв нову спеціальність слюсар-електромонтажни-універсал.

Пропрацював в Люботинському депо 42 роки.

У свої 95 роки ветеран є активним волонтером, надає грошову допомогу воїнам АТО, які захищають на Сході нашу Батьківщину.

Міський голова Леонід Лазуренко, виконавчий комітет Люботинської міської ради, Організація ветеранів України м. Люботина вітають Олександра Івановича зі славним ювілеєм, зичать здоров’я, удачі і всіляких гараздів.




 Г.О. Моначенко – 95.
Автор: Svetlana   Додано: 7 серпня 2020   Переглядів:187   Категорія - [Тимчасовий архів » Ветеранські організації » Організація ветеранів]
 

Г.О. Моначенко – 95.

 

Ганна Олексіївна Моначенко народилася в селі Черемушна, Валківського району 14 серпня 1925 року.

 

Працювала в колгоспі на різних роботах.

 

В Люботині працювала на ткацькій фабриці 25 років ткалею.

 

У роки фашистської окупації німецькі загарбники хотіли відправити її до Німеччини у рабство. Протягом усіх років окупації в с. Черемушна, їй

довелося переховуватися.

 

Організація ветеранів України міста Люботина та виконавчий комітет Люботинської міської ради вітають Г.О. Моначенко з 95-тиріччам і бажають їй міцного здоров’я і всіляких гараздів.    

 

 




 Людина та її справи. Історії із життя від наших ювілярів. Івану Петровичу Свириденку – 90 років!
Автор: Svetlana   Додано: 27 липня 2020   Переглядів:228   Категорія - [Тимчасовий архів » Ветеранські організації » Організація ветеранів]
 

Людина та її справи. Історії із життя від наших ювілярів. Івану Петровичу Свириденку – 90 років!
За дорученням міського голови Леоніда Лазуренка до ювіляра завітали голова Організації ветеранів України м. Люботин Сергій Котихін, керівник прес-центра Микола Пархоменко й голова первинної організації селища Караван Лідія Кучерява. Свій день народження ювіляр відзначав значно раніше, але в умовах карантинних обмежень, вітання Іван Петрович все ж таки отримав, і разом із дружиною Вірою Олександрівною радо зустрічав гостей.
Історію свого життя повідав Іван Петрович. Народився він у селі Голінка Глинського району, що на Сумщині, в незаможній селянській сім’ї. у батьків було три сина, Іван – наймолодший.
На початку Другої Світової війни старші брати пішли на фронт. Найстарший – воював проти німецьких нацистів, середній – проти японських самураїв на Далекому Сході, а Іван працював у колгоспі на різних роботах.
Німецькі загарбники захопили село, і в першу чергу біля церкви поставили шибеницю, і людей, яких підозрювали у зв’язках із партизанами, вішали без суду і слідства. Велика кількість земляків Івана Свириденка загинули від рук нелюдів. Але найбільше лихо спіткало хлопця, коли в 1944 році пішли із життя один за одним батько й мати. Тільки завдяки добрим людям, сироті вдалося врятуватися від голодомору 1946-1947 років.
Іван закінчив 7 класів, які в ті повоєнні роки вважалися майже вищою освітою, вступив до ремесленого училища при цукровому заводі, і, освоївши професію турбініста парових машин, залишився працювати на цьому підприємстві.
У 1950 році був призваний до лав армії, служив поруч міста Ленінград. Після закінчення строкової служби, повернувся до рідного краю, і в місті Червонозаводське влаштувався працювати на цукровий завод, а потім на спиртовий комбінат. У 1955 році одружився на прекрасній дівчині Вірі, і в цьому ж році вступив до Лохвицького технікуму харчової промисловості, після закінчення якого здобув спеціальність техніка-механіка.
Керівництво спиртового комбінату високо оцінило здібності, енергійність, наполегливість, відповідальність та працьовитість молодого спеціаліста і порекомендувало Івана Свириденка перевести на посаду інженера-механіка Клеменівського спиртзаводу, що в Богодухівському районі, де він пропрацював до 1976 року. У цей же період заочно навчався в Харківському інституті механізації та електрифікації сільського господарства, закінчивши який, отримав спеціальність інженера-механіка.
У 1977 році разом із сім’єю переїхав на постійне проживання до селища Караван. Директор Караванського спиртзаводу запропонував Івану Петровичу стати директором Караванського заводу кормових дріжджів. Довелося тут працювати не самому, а сімейною династією: Віра Олександрівна стала керівником лабораторії, син Сергій, його дружина Світлана та донька Тетяна також стали працівниками заводу. Загальний робочий стаж сім’ї Свириденків становить 140 років!
У той час на цьому державному підприємстві працювало 150 робітників. І новий директор поставив собі за мету: забезпечити квартирами своїх працівників. Було збудовано дві багатоповерхівки, згодом ще дві, і за рахунок підприємства 141 сім’я безкоштовна отримала квартири з усіма зручностями.
За кошти підприємства практично було покращено інфраструктуру селища: збудовано дитячий садочок на 90 місць, чотири багатоквартирні будинки на 141 квартиру, глибоководну свердловину, введені в експлуатацію очисні споруди, заасфальтовано центральну дорогу в селищі. Постійну турботу підприємство виявляло про мешканців міста: допомагало міській раді, школі, садочку; працівники мали можливість за рахунок підприємства оздоровлюватися на морі.
Також співробітники отримали земельні ділянки для використання їх під дачі.
Голова первинної організації селища Караван Лідія Кучерява, яка в ті роки працювала заступником директора з виховної роботи Караванської школи, згадує, як за рахунок коштів, які виділило керівництво заводів, вона із вихованцями їздили в місто Гомель на екскурсію. Враження від поїздки залишилися в пам’яті на довгі роки.
У 1985 році на Виставці досягнень народного господарства у м. Москві Україна представляла макет Караванського заводу кормових дріжджів і отримала почесне друге місце, срібну медаль, а керівник заводу нагороджений медаллю ВДНГ «Фахівець профільного виробництва».
Уже у 1991 році завод кормових дріжджів стає головним підприємством Харківського обласного виробничого об’єднання по птахівництву.
За довгий час трудової діяльності Іван Петрович став шанованою людиною в селищі Караван та місті Люботині, є Почесним громадянином м. Люботина, його ім’я занесене до книги «500 впливових особистостей ХХІ століття»; обирався він депутатом Люботинської міської ради, а в 2000 році йому присвоєно звання «Почесний громадянин міста Люботин».
Загальний стаж роботи ювіляра становить 57 років. Зараз Іван Петрович перебуває на заслуженому відпочинку, але, не зважаючи на свій поважний вік, він веде активний спосіб життя і допомагає місцевій громаді.
Міський голова Леонід Лазуренко, виконавчий комітет міської ради, Організація ветеранів України м. Люботин, мешканці селища Караван, працівники заводу щиро вітають Івана Петровича зі славним ювілеєм і зичать здоров’я, удачі, бадьорості духу, доброго настрою, сімейного затишку і добробуту, підтримки рідних і близьких людей.
Микола Пархоменко – керівник прес-центру РОВ м. Люботин,
Лідія Кучерява – голова первинної ветеранської організації селища Караван




 Валентина Олександрівна Лисаченко сьогодні святкує своє 95-річчя! Вітаємо!
Автор: Svetlana   Додано: 14 липня 2020   Переглядів:283   Категорія - [Тимчасовий архів » Ветеранські організації » Організація ветеранів]
 

 

Валентина Олександрівна Лисаченко сьогодні святкує своє 95-річчя! Вітаємо!
Цікаві історії від наших ювілярів.
Автор цих рядочків, Микола Пархоменко, разом із головою Організації ветеранів України м. Люботин Сергієм Котихіним за дорученням міського голови Леоніда Лазуренка побували на зустрічі з колишньою неперевершеною вчителькою Валентиною Олександрівною Лисаченко. Гадаємо, що її розповідь про труднощі воєнних років зацікавить багатьох наших читачів.
Учні її любили за працьовитість і патріотизм.
Валентина Олександрівна (дівоче прізвище Яцина ) народилася 14 липня 1925 року в с. Огульці, Валківського району. Були в неї батько Олександр Агафонович Яцина, мати, дідусь, бабуся і два брати.
У роки більшовицького розкуркулення потрапила в немилість і їх сім’я. Державна і політична кампанія набрали небаченого й нечуваного розмаху, в якій не обійшлося й без перекручень. Врівноважених, мудрих і досвідчених хліборобів оголошували куркулями, відібравши все рухоме і нерухоме майно. Окремі родини, не чекаючи над собою наруги і насильства, кидали все нажите, залишали Огульці і йшли в інші необжиті місця. Голова сім‘ї вирішує перебратися до Люботина. У роки голодомору 1932-1933 років почали вони будувати з чагарника, соломи і глини примітивну хатинку.
З початком Другої світової війни батько Олександр Яцина добровільно пішов на фронт. Тут знадобилася професія тесляра. Довелося постійно проводити ремонт мостів і будувати нові для переправи нашої техніки та бійців.
Збереглася одна із розповідей Олександра Яцини.
«Німецькі розвідувальні літаки найчастіше відстежували, коли міст уже було відремонтовано, викликали свої бомбардувальники або артилерію, щоб його розрушити. Ми пішли на хитрість. Мости збирали прямо у річці в нічні години і заглиблювали у воду. Через декілька днів, коли збірка була закінчена, темної ночі піднімали міст, і через нього переправлялися наші війська. Літаки ж відкривали шалений вогонь по противнику, знищуючи його оборонні рубежі».
На річці Вісла Олександр Яцина отримав тяжке поранення. Після лікування в госпіталі по закінченню війни був демобілізований, і почав власноруч проводити ремонт будинку, який був зруйнований осколками і снарядами. Перемога надавала йому сили для нелегкої праці у відновлені господарства.
За сумлінну працю у державному господарстві Олександр Агафонович нагороджений багатьма орденами і медалями.
Валентина Олександрівна, донька О.А Яцини, розповіла про тяжкі роки Другої світової війни, про своє босоноге життя, юні роки, коли поруч із дорослими жінками копала окопи в Люботині для бійців під постійним бомбардуванням німецької авіації. Ризикуючи своїм життям, ця сім’я переховувала під час німецької окупації в льоху поранених наших солдат, надаючи їм медичну допомогу і забезпечуючи харчуванням. Як тільки було звільнене місто від окупантів, вони потурбувалися про те, щоб доставити поранених до першого санітарного потягу, який прибув до станції Люботин.
Валя два роки навчалася в Караванській школі, потім її перевели до Люботинської ЗОШ № 5. У 1945 році після закінчення школи з подругами вирішила продовжити навчання в Харківських вузах. Валентина вирішила вступити до педагогічного інституту ім. Г. С. Сковороди. Приміщення цього закладу після війни мало жалюгідний вигляд: повибивані вікна, не було освітлення, відсутнє тепло, чорнило замерзало в чорнильницях, доводилося писати олівцем на шматках газет, на самостійно виготовлених зошитах із мішкового паперу та інших паперових відходів, а часто й на руках.
Після закінчення учбового закладу, Валентина Олександрівна працювала викладачем української мови і літератури в Старосалтівській ЗОШ. Невдовзі там же вона познайомилася з юристом Семеном Івановичем Лисаченком. Одружилися, не дивлячись на, те що він на 11 років був старшим, виховали сина Олександра.
Цікава біографія у Семена Лисаченка. До війни він закінчив юридичний інститут, і в перші дні Другої світової війни пішов на фронт добровольцем. Служив воєнним військовим комісаром 134-го Кавалерійського полка. Не завжди все було добре. Одного разу довелося бути в німецькому оточенні. Окупанти горлали: «Рус, здавайся! Ви окружени!» та, користуючись нічною темрявою, він скочив на коня і поїхав до Дінця, де побачив, що ніякого оточення не існує. Семен миттю повертається до своїх бійців і дає команду: «По конях! За мною!»
Так сміливим рішенням було врятовано життя багатьох бійців. За мужність військовому комісару була вручена державна нагорода – орден Бойового Червоного прапора. Другий орден він отримав за знищення у бою чотирьох німецьких танків. В одному із таких боїв Семен Лисаченко був тяжко поранений, і після лікування інвалід 2 групи працював начальником КРУ у Старому Салтові.
Коли чоловік пішов із життя, Валентина Олександрівна вирішила переїхати із Старого Салтова у Люботин до батьківської хатинки. Невдовзі звернулася до Харківського облвно відносно роботи. Цього дня у них побував військовий, який повідомив, що вони набирають учителів у дитячу трудову колонію, що знаходиться на Холодній горі. Тож їм потрібні високоосвічені викладачі української мови, математики, фізики.
Її запросили на вулицю Чернишевського для взяття необхідних даних про неї та її батьків. Ознайомившись із написаним, їй запропонували роботу вчителем української мови і літератури в дитячій трудовій колонії.
Тоді Валентині було лише 28 років, і вона довго не наважувалася на цю пропозицію, оскільки в дев’ятім класі, який їй рекомендували, були учні віком 17 років і старше, які вже мали по 10 років ув’язнення.
Авторитетом був у них Євген Караянов, який тримав усю групу і добивався належної дисципліни. Коли вона заходила до класу, там була неабияка тиша, і уроки проходили добре. Одного разу, знайомлячись із учнями, їй потрапило на очі ім’я Юлій Коцюбинський.
Валентина запитала в учня, чи часом відомий письменник Юрій Коцюбинський йому не родич? На що той відповів, що то його дідусь. Вчителька стала з повагою ставитися до нового учня Юлія, який любив українську мову, писав прекрасні вірші, а його мати в далекій Пензі чекала, коли його звільнять із в’язниці. У майбутньому Юлій Коцюбинський став літературознавцем, Заслуженим працівником культури України.
Надовго Валентині запам’ятався випадок, коли хлопці в колонії попросили її перед Новим роком принести ялинку. Нарядили гірляндами, іграшками, організували біля неї танці. Зайшовши до них у гуртожиток, Євгеній Караянов запросив молоду вчительку до танцю. Молодші дітлахи дуже здивувалися, що їх вчителька танцює з учнем. Це було для них справжнім дивом.
У 1953 році, вже після смерті Сталіна, вийшла амністія, і цих юних арештантів почали відпускати додому. На згадку Юлій Коцюбинський подарував Валентині Олександрівні фото з надписом, що він дійсно є онуком Михайла Коцюбинського. Фотознімок, датований 1955 роком, зберігається у неї до цього часу.
Після розформування дитячої трудової колонії обслуговуючий персонал теж почали звільняти. Валентина Лисаченко знову звернулася в облвно, де їй запропонували вчителювати у вечірній школі робітничої молоді, яка була поруч із фабрикою ім. Тінякова. І тут її ученицею була Вікторія Богатикова, донька відомого співака Юрія Богатикова, яка запевняла, що теж хоче бути артисткою.
38 років на освітянській ниві пропрацювала Валентина Олександрівна. Її завжди любили і поважали за працьовитість, привітність, доброзичливість, а Господь подарував жінці довголіття.
Батьківщина високо оцінила працю неперевершеного вчителя, нагородивши її державними нагородами «За доблесну працю», «Захисник Вітчизни», ювілейними медалями, численними Почесними грамотами і Подяками.
Цікаві епізоди розповіла про ювілярку і її невістка Лідія Павлівна Лисаченко. У п’ятирічному віці Валентина Яцина пішла зі старшим братом до школи. Вчителька, посміхнувшись, сказала, що вона ще маленька і доведеться трохи зачекати. На що та відповіла, що дуже хоче вчитися. Тож у шестирічному віці її прийняли до першого класу.
Мати Валентини Олександрівни, Анастасія, була дуже розумною і винахідливою жінкою. Коли зайшли німці, то вони забирали у людей живність для харчування. І щоб зберегти корову, годувальницю всієї сім’ї, вона влаштувала в хаті таємний куточок для корови. До речі, ця хатинка і стійло для годувальниці збереглися і до цього дня, як пам’ятка історії їх сім’ї. А на той час стійло було закидане різним хламом, соломою, що не викликало ніякої підозри, що там щось може знаходитися. Господиня регулярно годувала, доїла корівку та чистила стійло. Часто у двір заглядали німці й запитували, чи є млеко, яйця, кури? Бабуся розводила руками і говорила, що вже нічого немає, вже все забрали. Ті, переглянувшись, йшли в інші двори.
Коли Валентині Олександрівні було 87 років, рідні організували поїздку в чудовий парк Софіївка, що знаходиться під м. Умань. Із великою насолодою вона цікавилася кожним його куточком, легендами, милувалася річкою, водоспадом, і залишилася задоволеною після обходу 10-ти кілометрової його території,
Та роки беруть своє. Тож із когорти Лисаченків залишилися Валентина Олександрівна, ювілярка, героїня цієї розповіді, невістка Лідія Павлівна, її син Олександр Олександрович, правнук Владислав Олександрович, який зараз освоює професію програміста. Він дуже чуйний, талановитий хлопець, і є сподівання, що саме він у майбутньому прославить ім’я сім'ї.
Валентина Олександрівна щиро вдячна квартальній Ніні Григорівні Дацько та сусідці Тамарі Павлівні Ханіч за те, що її не забувають і навідують.
Організація ветеранів України м. Люботин, рідні, знайомі, сусіди щиро і сердечно вітають ювілярку з 95-річчям від дня народження і бажають міцного здоров’я, удачі, благополуччя, добра в серці та добра від оточуючих людей, світлих посмішок і щоденної радості.
Микола Пархоменко – дитина війни, Почесний громадянин м. Люботин.
На фото: Валентина Олександрівна Лисаченко
Юлій Коцюбинський, вихованець, а в майбутньому – відомий літературознавець, Заслужений працівник культури України.
Валентина Олександрівна Лисаченко сьогодні святкує своє 95-річчя! Вітаємо!
Валентина Олександрівна Лисаченко сьогодні святкує своє 95-річчя! Вітаємо!

 




 Відбулася зустріч Народного депутата України Юлії Світличної з мешканцями міста Люботин.
Автор: Chekardina   Додано: 13 липня 2020   Переглядів:215   Категорія - [Тимчасовий архів » Ветеранські організації » Організація ветеранів]
 

Відбулася зустріч Народного депутата України Юлії Світличної з мешканцями міста Люботин.


Метою зустрічі стало обговорення теми укрупнення районів, яке, як відомо, проводиться у рамках реформи із децентралізації. Для люботинців це надзвичайно важливе питання, бо не так давно за засіданні Уряду було прийнято постанову, де місто Люботин розглядався центром укрупненого району. Але на  профільному комітеті Верховної Ради з питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку та містобудування вже була прийнята інша постанова, де Харківська область представлена 4 районними центрами.

Народний депутат зауважила, що даний поділ районів не є збалансованим, бо тільки у місті Харкові проживає біля 1,5 млн. громадян, і проаналізувавши можливий районний поділ Харківської області, компромісним є поділ саме на сім районів.

Юлія Світлична поспілкувалася із люботинцями, відповіла на численні запитання, які хвилювали громадян, та пообіцяла завжди підтримувати людей. У свою чергу, ветерани побажали Народному депутату міцного здоров’я, твердості духу в усіх починаннях і незмінного успіху.


Сергій Котихін голова Організації ветеранів України м. Люботин  

 

 

Відбулася зустріч Народного депутата України Юлії Світличної з мешканцями міста Люботин.

 

Відбулася зустріч Народного депутата України Юлії Світличної з мешканцями міста Люботин.




 Її любили за працьовитість і патріотизм.
Автор: Svetlana   Додано: 3 липня 2020   Переглядів:300   Категорія - [Тимчасовий архів » Ветеранські організації » Організація ветеранів]
 

 

Її любили за працьовитість і патріотизм.
Її любили за працьовитість і патріотизм.

 

Ї

 

Учні її  любили за працьовитість і патріотизм.

Автор цих рядочків разом із головою Організації ветеранів України м. Люботин Сергієм Івановичем Котихіним побували  на зустрічі з колишньою, неперевершеною вчителькою Валентиною Олександрівною Лисаченко. Гадаємо, що її розповідь про труднощі воєнних років, розрухи, голод і холод зацікавить багатьох наших читачів.

 

Валентина Олександрівна (дівоче прізвище Яцина ) народилася 14 липня 1925 року в с. Огульці, Валківського району. Були в неї батько Олександр Агафонович Яцина, мати, дідусь, бабуся і два брати.

У роки більшовицького розкуркулювання потрапила в немилість і їх сім’я.  Державна і політична кампанія набрали небаченого і нечуваного розмаху, в якій не обійшлося й без перекручень. Врівноважених, мудрих і досвідчених хліборобів оголошували куркулями, відібравши все рухоме і нерухоме майно. Окремі родини, не чекаючи над собою наруги і насильства, кидали все нажите, залишали Огульці і потяглися в інші необжиті місця. Голова сім ї вирішує перебратися до Люботина. У роки голодомору 1932-1933 років почали вони будувати з чагарників, соломи і глини примітивну хатинку.

З початком Другої світової війни батько Олександр Яцина добровільно в 1942 році пішов на фронт. Тут знадобилася професія тесляра. Довелося постійно проводити ремонти і будівництво нових мостів для переправи нашої техніки та озброєних бійців.

Збереглася одна із розповідей Олександра Яцини.

«Німецькі розвідувальні літаки найчастіше відстежували, коли міст уже було відремонтовано, викликали свої бомбардувальники або артилерію, щоб його розрушити. Ми пішли на хитрість. Мости збирали прямо у річці в нічні години і заглиблювали їх  у воду. Через декілька днів, коли зборка була закінчена, темної ночі піднімали міст, і через нього переправлялися наші війська. Літаки ж відкривали шалений вогонь по противнику, знищуючи його оборонні рубежі».

На річці Вісла Олександр Яцина отримав тяжке поранення. Після  лікування в госпіталі по закінченню війни був демобілізований додому, і почав власноручно проводити ремонт будинку, зруйнований осколками і снарядами. Перемога надавала йому сил для нелегкої праці у відновлені державного і домашнього господарства.

За сумлінну працю Олександр Агафонович нагороджений багатьма державними орденами і медалями.

Валентина Олександрівна, донька О.А Яцини, багато розповіла про тяжкі роки Другої світової війни, про своє босоноге життя, юні роки, коли поруч із дорослими жінками копала окопи в Люботині для бійців під постійним бомбардуванням німецької авіації. Ризикуючи своїм життям, ця сім’я переховувала під час німецької окупації в домашньому льоху поранених наших солдат, надаючи їм медичну допомогу і забезпечуючи харчуванням.  Як тільки було звільнено місто від окупантів, вони потурбувалися про те, щоб поранених доставити до першого санітарного потягу, який прибув до станції Люботин. 

Валя два роки навчалася в Караванській школі, потім її перевели до Люботинської ЗОШ № 5. У 1945 році після закінчення школи з подругами вирішила продовжити навчання в Харківських вузах. Валентина вирішила вступити до педагогічного інституту. Заняття проводилися в інституті ім. Г.С. Сковороди. Приміщення цього закладу після війни мало жалюгідний вигляд: повибивані вікна, не було освітлення, відсутнє тепло, чорнило замерзало в чорнильницях, доводилося писати олівцем на шматках газет, на самостійно виготовлених зошитах із мішкового паперу та інших паперових відходів, а часто й на руках.

Після закінчення учбового закладу Валентина Олександрівна працювала викладачем української мови і літератури в СтароСалтівській ЗОШ. Невдовзі там же вона познайомилася з юристом Семеном Івановичем Лисаченко. Одружилися, не дивлячись на, те що він на 11 років був старшим, виховали сина Олександра.

Цікава біографія у Семена Лисаченка. До війни  він закінчив юридичний інститут, і в перші дні Другої світової війни пішов на фронт добровольцем. Служив воєнним військовим комісаром 134-го Кавалерійського полка. Не завжди все було добре. Одного разу довелося бути в німецькому оточені. Окупанти горлали: «Рус, здавайся! Ви окружени!» та, користуючись нічною темнотою, він скочив на коня і поїхав до Дінця, де побачив, що ніякого оточення не існує. Семен миттю повертається до своїх бійців і дає команду: «По конях! За мною!»

Так своїм сміливим рішенням було врятовано життя багатьох бійців. За мужність і сміливість військовому комісару була вручена державна нагорода – Орден Бойового Червоного прапора. Другий орден він отримав за знищення у бою чотирьох німецьких танків. В одному із таких боїв Семен Лисаченко був тяжко поранений, і після лікування інвалід 2 групи працював начальником КРУ у Старому Салтові.

Коли чоловік пішов із життя, Валентина Олександрівна вирішила переїхати із Старого Салтова у Люботин до батьківської хатинки. Невдовзі   звернулася до Харківського облвно відносно роботи. Цього дня у них побував військовий,  який повідомив, що вони набирають учителів у дитячу трудову колонію, що знаходиться на Холодній горі. Тож їм потрібні високоосвічені викладачі української мови, математики, фізики.

Її запросили на вулицю Чернишевського для взяття необхідних даних про неї та її батьків. Ознайомившись із написаним, запропонували роботу вчителем української мови і літератури в дитячій трудовій колонії.

Тоді їй було лише 28 років, і вона довго не наважувалася на цю пропозицію, оскільки в дев’ятім класі, який їй рекомендували, були учні віком 17 років і більше, які вже мали по 10 років ув’язнення.

Авторитетом був у них  Євген Караянов,  який тримав усю групу і добивався належної дисципліни. Коли вона заходила до класу, там була неабияка тиша, і уроки проходили добре. Одного разу, знайомлячись із учнями, їй потрапило на очі прізвище Юлій Коцюбинський.

Валентина запитала в учня, чи часом відомий письменник Юрій Коцюбинський йому не родич?  На що він відповів, що то його дідусь. Вчителька стала з великою повагою  відноситися до нового учня Юлія, який любив українську мову, писав прекрасні вірші, а його мати в далекій Пензі чекала, коли його звільнять з в’язниці. У майбутньому Юлій Коцюбинський  став заслуженим працівникм культури України – літературознавцем.

Надовго Валентині запам’ятався випадок, коли хлопці в колонії попросили її перед Новим роком принести ялинку. Нарядили гірляндами, іграшками, організували біля неї танці. Зайшовши до них у гуртожиток, Євгеній Караянов запросив молоду вчительку до танцю. Молодші дітлахи дуже здивувалися, що їх вчителька танцює з учнем. Це було для них справжнім дивом.

У 1953 році, вже після смерті Сталіна,  вийшла амністія, і цих юних арештантів почали відпускати додому. На пам’ять Юлій Коцюбинський подарував Валентині Олександрівні на згадку фото з написом, що він дійсно є внуком Михайла Коцюбинського. Фотознімок, датований 1955 роком, зберігається у неї до цього часу. 

Після розформування дитячої трудової колонії обслуговуючий персонал теж почали звільняти.  Валентина Лисаченко знову звернулася в облвно, де їй запропонували вчителювати в вечірній школі робітничої молоді, яка була поруч із фабрикою ім. Тінякова. І тут її ученицею була Вікторія Богатикова,  донька відомого співака Юрія Богатикова, яка запевняла, що хоче бути артисткою.

Загальний стаж роботи на освітянській ниві у Валентини Олександрівни – 38 років. ЇЇ завжди любили і поважали за працьовитість, привітність, доброзичливість, а Господь віддячив жінці довголіттям.

Батьківщина високо оцінила працю неперевершеного вчителя, нагородивши її державними нагородами «За доблесну працю», «Захисник Вітчизни»,  ювілейними медалями, численними Почесними грамотами і Подяками.

Цікаві епізоди розповіла про  ювілярку і її невістка Лідія Павлівна Лисиченко. У п’ятирічному віці Валентина Яцина пішла зі старшим братом до школи. Вчителька, посміхнувшись, сказала, що вона ще маленька і доведеться трохи зачекати.  На що та відповіла, що дуже хоче вчитися. Тож у шестирічному віці її прийняли до першого класу.

Мати Валентини Олександрівни, Анастасія, була дуже розумною і винахідливою жінкою. Коли зайшли німці, то вони забирали у людей всяку живність для харчування. І щоб зберегти корову, годувальницю всієї сім’ї, вона влаштувала в хаті куточок для корови. До речі, ця хатинка і стійло для годувальниці збереглася і до  цього дня, як пам’ятка історії їх сім’ї. А на той час стійло було закидано різним хламом, соломою, що не викликало ніякої підозри, що там щось може знаходитися. Хазяйка регулярно годувала, доїла кормила та чистила стійло. Часто у двір заглядали і німці запитували, чи є  –млеко, яйця, кури? Бабуся розводила руками і говорила, що вже нічого немає, вже все забрали. Ті, переглянувшись, ішли в інші двори.

Коли Валентині Олександрівні було 87 років,  рідні організували поїздку в чудовий парк Софіївка, що знаходиться під м .Умань. Із великою насолодою вона цікавилася кожним його куточком, легендами, милувалася річкою, водоспадом, і залишилася задоволеною після обходу 10 кілометрової його території,

Та роки беруть своє. Тож із когорти Лисаченків залишилися: Валентина Олександрівна, ювілярка, героїня цієї розповіді, невістка Лідія Павлівна, її син Олександр Олександрович, правнук Владислав Олександрович, який зараз освоює професію програміста. Він дуже чуйний, талановитий хлопець, і є сподівання, що саме він у майбутньому прославить їх прізвище.

Валентина Олександрівна щиро вдячна їхній квартальній Ніні Григорівні Дацько та сусідці Тамарі Павлівні Ханіч за те, що її не забувають і відвідують.

Організація ветеранів України м. Люботин, рідні, знайомі, сусіди щиро і сердечно вітають ювілярку з 95-річчям від дня народження і бажають міцного здоров’я, удачі, благополуччя,   добра в серці та добра від оточуючих людей, світлих посмішок і щоденної радості.

 

Микола Пархоменко –дитина війни, Почесний громадянин м. Люботин.

 

 

На фото: Валентина Олександрівна Лисаченко

                 Юлій Коцюбинський, її вихованець, а в майбутньому –  Заслужений працівник культури України, відомий літературознавець.

 




 19 июня 2020 года, на 87-м году, ушёл из жизни труженик тыла, дитя ВОВ – ЛЕБЕДЬ ИВАН ИЛЬИЧ.
Автор: Svetlana   Додано: 23 червня 2020   Переглядів:235   Категорія - [Тимчасовий архів » Ветеранські організації » Організація ветеранів]
 

19 июня 2020 года, на 87-м году, ушёл из жизни труженик тыла, дитя ВОВ – ЛЕБЕДЬ ИВАН ИЛЬИЧ. Иван Ильич родился 28 декабря 1932 года в селе Черемушна Валковского района Харьковской области в семье крестьянина. С самого раннего детства Ивану Ильичу приходилось с утра до вечера работать в колхозе на ферме.

Иван Ильич служил в рядах Советской Армии в морфлоте города Кронштадт. После окончания воинской службы Иван Ильич более 20 лет проработал на Харьковском турбинном заводе машинистом тепловоза. Затем работал в Люботинском радиоузле радистом. Имеет много благодарностей, почетных грамот, принимал активное участие в жизни городского совета.

Организация ветеранов Украины города Люботина и городской совет, все кто знал его по жизни и по работе, выражают глубокое соболезнование родным и близким Лебедя Ивана Ильича.

Память о нём останется в наших сердцах навсегда…

 

19 июня 2020 года, на 87-м году, ушёл из жизни труженик тыла, дитя ВОВ – ЛЕБЕДЬ ИВАН ИЛЬИЧ.

 

Организация ветеранов Украины г. Люботин




 Організація ветеранів України міста Люботин висловлює глибокі співчуття сім’ї Глущенко
Автор: Chekardina   Додано: 22 червня 2020   Переглядів:252   Категорія - [Тимчасовий архів » Ветеранські організації » Організація ветеранів]
 

Організація ветеранів України міста Люботин висловлює глибокі співчуття сім’ї Глущенко

Організація ветеранів України міста Люботин висловлює глибокі співчуття сім’ї Глущенко з приводу тяжкої втрати мами, бабусі та прабабусі.

На 95 році життя відлетіла у вічність

Ганна Володимирівна Кравченко...

 

Тиха, скромна, начебто непомітна.., водночас добра, турботлива,  з лагідною усмішкою на лиці.

Її життєвий шлях був довгим, але нелегким. Народилася Ганна Володимирівна 15 жовтня 1925 року в селі Кантакузівка Валківського району Харківської області. Була 10-ю дитиною в родині Володимира Гавриловича й Параски Демидівни Міняйло.

 У 33 році від голоду померли тато, мама, два брати й дві сестри, інших розформували по дитячих будинках. З 14 років виховувалася в патронатній родині Вольвачів у селі Черемушна Валківського району Харківської області.

Під час Великої Вітчизняної війни 16-річною дівчиною була примусово вивезена до Німеччини, пізнала концтабір, фабрику, бауерів...

 1945 року повернулася додому, на Україну. Там і знайшла своє щастя і кохання – Івана Корнійовича Кравченка. Народила й виростила донечку Варвару, згодом виховала двох онучок Юлію і Ларису, дочекалася правнука Влада і правнучку Софію...

40 років пропрацювала в колгоспі "Червона Нива" (село Черемушна) Валківського району Харківської області.

Усі випробування долі, уроки життя жінка пройшла гідно, зберегла лагідну вдачу, її серце завжди було відкрите до людського горя й радості.  Завжди спокійна, усміхнена, дбайлива, невтомна в роботі до глибокої старості... Вона любила життя і творила добро.

Царство небесне!

Вічна світла пам'ять!

 




 А. О. Біленко – 70 !
Автор: Chekardina   Додано: 22 червня 2020   Переглядів:232   Категорія - [Тимчасовий архів » Ветеранські організації » Організація ветеранів]
 

А. О. Біленко – 70 !


В унісон яскравим промінням сонця 22 червня будемо раді вітати з особистим святом, 70-річним ювілеєм від Дня народження  Алли Олександрівни Біленко з міста Люботина.

Після закінчення Люботинської ЗОШ №15 (нині ЗОШ №3) працювала і навчалася на Харківській кондитерській фабриці. В 1971 році вийшла заміж, народила двох доньок. У зв’язку з сімейними обставинами довелося перейти працювати в Люботинський дитячий садочок. Пропрацювала 20 років, практично до його закриття. Останні 10 років працювала в музичній школі, звідти і пішла на пенсію. Загальний стаж роботи 47 років.

Алла Олександрівна є головою Люботинської первинної організації понад 20 років, була головою квартального комітету.

Організація ветеранів України м. Люботина вітають шановну ювілярку і зичать здоров’я, удачі, благополуччя та успіхів в усіх добрих справах!

 

 

А. О. Біленко – 70 !

 




 З. М. Смірновій – 80 !
Автор: Chekardina   Додано: 18 червня 2020   Переглядів:196   Категорія - [Тимчасовий архів » Ветеранські організації » Організація ветеранів]
 

З. М. Смірновій – 80 !


Зінаїда Миколаївна народилася 18 червня 1940 року на Уралі в місті Картали. Після закінчення середньої школи, працювала диспетчером у військовій частині, звідти переїхала до Узбекистану, де влаштувалась на роботу в управління автогосподарства комірницею.

Там же вийшла заміж і в 1988 році подружжя переїхало на постійне місце проживання в м. Люботин. До виходу на пенсію працювала на Харківському заводі «Радіодеталь». Загальний стаж роботи – 29 років. Зараз виконує обов’язки замісника голови квартального комітету.

Організація ветеранів України м. Люботина щиро вітають іменинницю, бажають довгих років життя, чистого неба та шани від близьких і рідних. Хай життєві гаразди та підтримки близьких людей будуть надійним талісманом Вашої долі!

 

З. М. Смірновій – 80 !