Все життя віддано праці!
Автор: Lubotin   Додано: 15 березня 2021   Переглядів:80   Категорія - [Головна, Організація ветеранів]
 

Все життя віддано праці!

 

Все життя віддано праці!



Саме такими словами можна сказати про ветерана праці Миколу Тихоновича Сидоренка, який проживає в селищі Манченки, і який 13 березня відзначив 85-річний ювілей.
Цього ж дня, за дорученням міського голови Леоніда Лазуренка ювіляра вітали голова Організації ветеранів України м. Люботин Сергій Котихін, голова Манченківської ветеранської організації Ніна Рубан та керівник прес-центра ветеранської організації Микола Пархоменко.
Зворушений увагою гостей, Микола Тихонович розповів про свій життєвий шлях. А народився ювіляр 13 березня 1936 року у селі Сидоренково Коломацького району. У його батьків – Тихона Івановича і Ганни Андріївни було четверо дітей.


У 20-х роках минулого століття більшовиками проводилося безжалісне «розкуркулювання» селян. Тих, хто не бажав позбуватися придбаного важкою селянською працею сільськогосподарського інвентарю, конячкою чи корівкою, відправляли в Сибір чи на Далекий Схід. Рятуючись від шаленого натиску більшовицької влади, дідусь Іван і бабуся Катерина виїхати в село Комунар, яке знаходилося поруч із містом Люботином. Через деякий час батьки Миколи переїхали до них, і батько влаштувався працювати в Комунарі трактористом. У 1939 році його забрали на Фінську війну, а в 1940 році повернувся додому. Та недовго довелося жити під мирним небом, у 1941 році ще на початку війни батька забрали на фронт, і більше сім'я його не бачила – загинув у запеклих боях. Мати-вдова залишилася із малими дітьми на руках.
Микола Тихонович пам'ятає, як у Комунарі і в Коротичі висадився німецький десант, як безчинствували окупанти, і без суду та слідства розстрілювали, на їх погляд, усіх підозрілих. Його дядька, материного брата, розстріляв німецький офіцер.
Траса Харків-Київ постійно була під обстрілом.

 

Все життя віддано праці!



У роки окупації разом із іншими селянами довелося проживати у бараку довжиною до 100 метрів. Якось сестра пов'язала їм червоні галстуки. Це побачив німецький солдат, він зірвав галстуки і пригрозив, що наступного разу їх розстріляє.
Із рідного села Сидоренково надійшла звістка, що там майже немає німців і є можливість знайти роботу. Поселилася сім'я в одинокої жінки, але невдовзі в село заїхали німецькі танки, і фашисти виганяли селян із домівок, а самі селилися в їх хатах.
У 1943 році селом пішли чутки про те, що воїни звільнили місто Валки. Незабаром і над селом з'явився наш літак, котрий наблизився до розташування німецької техніки і скинув декілька бомб, від яких загорілася ворожа бойова техніка. Розлючені, озвірілі німецькі солдати обливали хати пальним і піддавали їх вогню, а хто потрапляв на їх шляху, безжально розстрілювали. Від своїх злодіянь поспішали втекти, відступаючи.
Як тільки українська земля звільнилася від окупантів, у селі почав відновлюватися колгосп, і сюди ж завезли 150 коней, яких Микола випасав вдень. На період збирання врожаю коней використовували в упряжці до жаток, для перевезення зерна та інших сільськогосподарських робіт.
Після війни Микола закінчив семирічку в рідному селі та почав навчатися на курсах трактористів, що були при Харківському тракторному заводі, і після закінчення яких працював у селі трактористом.


У 1955 році був призваний до лав армії, а служити довелося в Німеччині. Навчався в Цайтгайні на курсах танкіста.
Якось у місто Магдебург прибув маршал Павло Полубояров, який після огляду бойової техніки, дав високу оцінку підготовці танкістів, і зокрема, сержанту Миколі Сидоренку за відмінне водіння танку. А друга зустріч із маршалом Полубояровим відбулася вже на заводі імені Малишева.
Демобілізувавшись із армії у жовтні 1958 року, Микола влаштувався на завод імені Малишева трактористом, розвозив трактором ДТ-20 по цехах деталі для тракторів. Згодом начальник складального цеху дізнався про те, що в армії Микола був першокласним танкістом, і запросив його бути обкатчиком танків. Впродовж 4-х років, за маршрутом Безлюдівка-Рогань та інших населених пунктів він обкатував бойову техніку. Оцінивши здібності Миколи Сидоренка, керівництво заводу призначило його воєнним представником. Щомісячно, згідно із замовленням, доводилося йому по 60 танків відправляти у Корею, В'єтнам, та інші країни світу.
За забезпеченість танка озброєнням відповідальність ніс полковник, за електрообладнання – майор, а танк приймав сержант Микола Сидоренко, який найдосконаліше знав цю техніку. Та з часом це відділення було розформоване, і довелося йому йти у цех № 190 контролером-випробувачем при конструкторському бюро ім. О. Морозова.
Часто Миколі Тихоновичу доводилося бути у відрядженнях. У тих містах, куди доставлялися танки, – Москві, Ленінграді, у республіці Азербайджан, та інших місцях.
Під Чугуєвом, у Башкирівці, було виділено дільницю для випробування новинок, які встановлювалися на танки, там тестувалися їх придатність, витримка, навантаження, щоб у подальшому впроваджувати у виробництво. 


Пропрацювавши 30 років на такій нелегкій і відповідальній роботі, у 1992 році Микола Тихонович пішов на заслужений відпочинок. Він – дитина війни, ветеран праці, має державні нагороди, Грамоти, Подяки.
Микола Тихонович не з тих, хто звик відсиджуватися вдома, він завжди в центрі подій: брав активну участь у газифікації селища Манченки, у будівництві доріг, багато разів обирався депутатом селищної ради. Його знають і цінують земляки.
У нашого ювіляра дві доньки, троє онуків, троє правнуків, якими він пишається.
Ветеранство Люботинської міської територіальної громади щиро вітає ювіляра з днем народження і зичить невичерпних сил, енергії, добробуту і щастя. Нехай серце буде наповнене світлом і натхненням, а життєва дорога благословенною.


Миру, добра, любові і поваги!

 

Микола Пархоменко – керівник прес-центра РОВ м. Люботина

 

Все життя віддано праці!

Саме такими словами можна сказати про ветерана праці Миколу Тихоновича Сидоренка,  який проживає в селищі Манченки, і який 13 березня відзначив 85-річний ювілей.

Цього ж дня, за дорученням міського голови Леоніда Лазуренка ювіляра вітали голова Організації ветеранів України м. Люботин Сергій Котихін, голова Манченківської ветеранської організації Ніна Рубан та керівник прес-центра ветеранської організації Микола Пархоменко.

Зворушений увагою гостей, Микола Тихонович розповів про свій життєвий шлях. А народився ювіляр 13 березня 1936 року у селі Сидоренково Коломацького району. У його батьків – Тихона Івановича і Ганни Андріївни було четверо дітей.

У 20-х роках минулого століття більшовиками проводилося безжалісне «розкуркулювання» селян. Тих, хто не бажав позбуватися придбаного важкою селянською працею сільськогосподарського інвентарю, конячкою чи корівкою, відправляли в Сибір чи на Далекий Схід. Рятуючись від шаленого натиску більшовицької влади, дідусь Іван і бабуся Катерина виїхати в село Комунар, яке знаходилося поруч із містом Люботином. Через деякий час батьки Миколи переїхали до них, і батько влаштувався працювати в Комунарі  трактористом. У 1939 році його забрали на Фінську війну, а в 1940 році повернувся додому. Та недовго довелося жити під мирним небом, у 1941 році ще на початку війни батька забрали на фронт, і більше сімя його не бачила – загинув у запеклих боях. Мати-вдова залишилася із малими дітьми на руках.

Микола Тихонович пам’ятає, як у Комунарі і в Коротичі висадився німецький десант, як безчинствували окупанти, і без суду та слідства розстрілювали, на їх погляд, усіх підозрілих. Його дядька, материного брата, розстріляв німецький офіцер.

Траса Харків-Київ постійно була під обстрілом.

У роки окупації разом із іншими селянами довелося проживати у бараку довжиною до 100  метрів. Якось сестра пов’язала їм червоні галстуки. Це побачив німецький солдат, він зірвав галстуки і пригрозив, що наступного разу їх розстріляє.

Із рідного села Сидоренково надійшла звістка, що там майже немає німців і є можливість знайти роботу. Поселилася сімя в одинокої жінки, але невдовзі в село заїхали німецькі танки, і фашисти виганяли селян із домівок, а самі селилися в їх хатах.

У 1943 році селом пішли чутки про те, що воїни звільнили місто Валки. Незабаром і над селом з’явився наш літак, котрий наблизився до розташування німецької техніки і скинув декілька бомб, від яких загорілася ворожа бойова техніка. Розлючені, озвірілі німецькі солдати обливали хати пальним і піддавали їх вогню, а хто потрапляв на їх шляху, безжально розстрілювали. Від своїх злодіянь поспішали втекти,  відступаючи.

Як тільки українська земля звільнилася від окупантів, у селі почав відновлюватися колгосп, і сюди ж завезли 150 коней, яких Микола випасав вдень. На період збирання врожаю коней використовували в упряжці до жаток, для перевезення зерна та інших сільськогосподарських робіт.

Після війни Микола закінчив семирічку в рідному селі та почав навчатися на курсах трактористів, що були при Харківському тракторному заводі, і після закінчення яких працював у селі трактористом.

У 1955 році був призваний до лав армії, а служити довелося в Німеччині. Навчався в Цайтгайні на курсах танкіста.

Якось у місто Магдебург прибув маршал Павло Полубояров, який після огляду бойової техніки, дав високу оцінку підготовці танкістів, і зокрема, сержанту Миколі Сидоренку за відмінне водіння танку. А друга зустріч із маршалом Полубояровим відбулася вже на заводі імені Малишева.

Демобілізувавшись із армії у жовтні 1958 року, Микола влаштувався на завод імені Малишева трактористом, розвозив трактором ДТ-20 по цехах деталі для тракторів. Згодом начальник складального цеху дізнався про те, що в армії Микола був першокласним танкістом, і запросив його бути обкатчиком танків. Впродовж 4-х років, за маршрутом Безлюдівка-Рогань та інших населених пунктів він обкатував бойову техніку. Оцінивши здібності Миколи Сидоренка, керівництво заводу призначило його воєнним представником. Щомісячно, згідно із замовленням, доводилося йому по 60 танків відправляти у Корею, Вєтнам, та інші країни світу.

За забезпеченість танка озброєнням відповідальність ніс полковник, за електрообладнання – майор, а танк приймав сержант Микола Сидоренко, який найдосконаліше знав цю техніку. Та з часом це відділення було розформоване, і довелося йому йти у цех № 190 контролером-випробувачем при конструкторському бюро ім. О. Морозова.

Часто Миколі Тихоновичу доводилося бути у відрядженнях. У тих містах, куди доставлялися танки, – Москві, Ленінграді, у республіці Азербайджан, та інших місцях.

Під Чугуєвом, у Башкирівці, було виділено дільницю для випробування новинок, які встановлювалися на танки, там тестувалися їх придатність, витримка, навантаження, щоб у подальшому впроваджувати у виробництво. .

Пропрацювавши 30 років на такій нелегкій і відповідальній роботі, у 1992 році Микола Тихонович пішов на заслужений відпочинок. Він – дитина війни, ветеран праці, має державні нагороди, Грамоти, Подяки.

Микола Тихонович не з тих, хто звик відсиджуватися вдома, він завжди в центрі подій: брав активну участь у газифікації селища Манченки, у будівництві доріг, багато разів обирався депутатом селищної ради. Його знають і цінують земляки.

У нашого ювіляра дві доньки, троє онуків, троє правнуків, якими він пишається.

Ветеранство Люботинської міської територіальної громади щиро вітає ювіляра з днем народження і зичить невичерпних сил, енергії, добробуту і щастя. Нехай серце буде наповнене світлом і натхненням, а життєва дорога благословенною.

Миру, добра, любові і поваги!

 

Микола Пархоменко – керівник прес-центра РОВ м. Люботина

 




 Слова щирої вдячності за святковий концерт
Автор: Chekardina   Додано: 6 березня 2021   Переглядів:137   Категорія - [Головна, Організація ветеранів]
 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Організація ветеранів України м. Люботина вітають жіноцтво міської громади з Днем 8 Березня і висловлюють слова щирої вдячності міському голові Леоніду Лазуренку за запрошення на святковий концерт, який пройшов у Будинку культури.

" Для нас немає більшої нагороди, ніж увага і підтримка з боку керівництва міста,  - наголосили ветерани. - Сердечно бажаємо всім мирного неба, міцного здоров’я, сімейного затишку, успіхів та радісного сьогодення!". 

 

З повагою, Котихін С.І, Бабенко Л.Є., Сидоренко Е.С., Заярна Л.І., Яловенко О.І.




 Скрипиці – 95!
Автор: Lubotin   Додано: 22 лютого 2021   Переглядів:66   Категорія - [Ветеранські організації » Організація ветеранів]
 

Скрипиці – 95!

 

Скрипиці – 95!

 

Галина Герасимівна народилася в селі Барчани, що поруч з містом Люботин 15 лютого 1926 року. У її батьків Євдокії Терентіївни та Герасима Дмитровича було четверо дітей, дві дівчини і два хлопця, серед них Галина найстарша.

До початку Другої світової війни вона встигла закінчити 7 класів.

Під час окупації німецькими загарбниками села Барчани, щоб не попасти до рук німецьких солдат, які виловлювали молодь для відправки до Німеччини на рабську працю, довелося переховуватись у знайомих односельців. Та все ж у червні 1942 року, разом з молоддю, були схоплені, завантажені в товарні вагони і відправлені до Німеччини.

Остарбайтерам під тиском спостерігачів довелося виконувати самі різні роботи. Галина попала на фабрику, де готувала запасні частини до німецьких літаків. У 1945 році вони були звільнені радянськими військами.

Повернувшись додому, влаштувалась працювати в бродильному цеху Караванського спиртзавода, нелегкій праці віддала 29 років. Загальний стаж у Галини Герасимівни – 31 рік.

Працюючи в Каравані, вийшла заміж за Василя Скрипицю, разом виховали сина.

Прикро тільки одне, так склалася доля, що чоловік і син відійшли за Вічну межу.

За добросовісну працю ювілярка має державні нагороди, грамоти, Подяки, грошові премії.

Дирекція Караванського спиртзаводу та ветеранська організація м. Люботина щиро і сердечно вітають ювілярку Галину Герасимівну з 95-річчям та зичать міцного здоров’я,  успіхів у всіх добрих справах.


На знімку: голова ветеранської організації м. Люботина Сергій Котихін і голова первинної ветеранської організації селища Караван Лідія Кучерява вітають Галину Герасимівну.

 




 Життя, в якому не було дитинства
Автор: Lubotin   Додано: 25 січня 2021   Переглядів:104   Категорія - [Ветеранські організації » Організація ветеранів]
 

Життя, в якому не було дитинства

 

Життя, в якому не було дитинства


 

Лідія Костянтинівна Барчан (у дівоцтві Качайло), народилася в селі Пархомівка Краснокутського району, що на Харківщині, 4 січня 1941 року.

Нелегку долю довелося прожити ювілярці Лідії Костянтинівні: важкі роки війни, голод і нестатки. Їй було лише півроку, коли фашистські загарбники напали на рідну землю. Її батько добровольцем пішов на фронт. Як досвідченого машиніста паровоза, Костянтина Митрофановича було направлено до Одеси для відновлення залізничних колій після бомбардування німецькими літаками. Впродовж двох місяців проводили ремонтні роботи, і щоразу, як тільки завершували ремонт ділянки колії, налітала авіація противника, і ця ділянка знову піддавалася бомбардуванню. Під час одного із таких нальотів і загинув батько Лідії Костянтинівни.


У перші дні війни німецькі солдати увірвалися до села Пархомівки і вигнали з хати матір із дітьми – малою донькою і старшим сином. Сім’я змушена була поселитися у сусідському льоху. А в 1943 році, при відступі, окупанти спалили хату Лідії і всі забудови, забрали худобу, птицю, і залишилася сім’я без засобів для існування. Їх, нещасних, приютила добра сусідка-вдова, яка у своїй хатинці виділила їм невелику кімнату. Мати, Євдокія Леонтівна, десь дістала мішок соломи, розіслала на підлозі, і для них то була і перина, і подушка, і ковдра.

Під час голоду 1945-1947 р.р. мати, щоб врятувати дітей від голодної смерті, змушена була їх віддати у найми, де вони могли харчуватися та мати якусь одежину.


У дитинстві у дівчини було велике бажання навчитися вишивати і шити на швейній машинці. У  сусідки, де проживала сім’я, була така машинка, і дівчинка швидко навчилася на ній шити. До Лідії почали звертатися люди з проханням пошити вбрання для дітей і дорослих, їм подобалася робота, і замовлень надходило все більше. Але, що характерно, ні з сусідів, ані з подруг вона ніколи не брала грошей за виконану роботу.

Мати Лідії досить гарно грала на гітарі, а її подруга – на акордеоні. Дівчина часто їм підспівувала, і ще в шкільні роки почала виступати у шкільній і сільській художній самодіяльності.

Коли Лідії було 15 років, вони переїхали до міста Люботин, де вона із відзнакою закінчила загальноосвітню школу № 14 (зараз школа № 2), вступила до Харківського технічного училища № 4, по закінченню якого  отримала професію майстра із пошиву військової форми для армії. Як відмінницю навчання, Міністерство оборони направляє її в Москву, а потім у місто Приозерське, де відпрацювавши два роки, вона повернулася до міста Люботин.

У Харкові вступила до механіко-технологічного технікуму, який закінчила з відзнакою і потім влаштувалася працювати на швейну фабрику № 1 економістом і далі начальником кадрового відділу. Суміщала роботу із навчанням у Харківському інженерно-економічному інституті, далі була переведена на роботу до Харківського обласного управління побуту, де пропрацювала 16 років.

У 1962 році вийшла заміж за Анатолія Барчана, який в ті роки працював заступником директора Люботинського ТУ-16.

Багато років працювала у районному комбінаті побутового обслуговування на посадах економіста, головного інженера, заступника директора і згодом директора.


У 90-роках відбулося об’єднання підприємства із Південним райпобуткомбінатом, а директором підприємства було призначено людину з великої літери – Олександра Васильовича Мороза. Декілька років пощастило працювати поруч із ним. Загальний стаж роботи Лідії Барчан складає 49 років.

Перебуваючи на пенсії, Лідія Костянтинівна активно займалаться громадською роботою. У 2000 році бере участь у Харківському обласному конкурсі «Супер-бабуся». Впродовж восьми років разом із колективом займається латино американськими танцями, і з концертними програмами виступають у багатьох організаціях і учбових закладах.


У 2008 році Організація ветеранів України м. Люботин запропонувала Лідії Барчан очолити первинну ветеранську організацію та займатися волонтерською роботою. За ці роки довелося постійно працювати з ветеранами, надавати їм необхідну допомогу і вітати зі святами. Люди поважного віку завжди залишалися задоволені турботою й увагою до них.

А нещодавно на ювілейний день народження до Лідії Костянтинівни із щирими побажаннями завітали голова Організації ветеранів України м. Люботин Сергій Котихін, голова Бабаївської селищної ради Олександр Мороз із ветеранами сел. Бабаї, голова ветеранської організації Віталій Кошель, друзі й сусіди.  


Шановна Лідія Костянтинівна, вітаємо Вас з днем народження.


Хай у кожній днині – світить сонце ясне,

І дарує тільки радість і добро.

Хай пахучим квітом стелиться дорога,

Хай відходить вдалеч горе і біда.

Хай же будуть щастя і міцне здоров’я,

Любов і повага – на многії літа!

 

Микола Пархоменко – керівник прес-центра РОВ м. Люботин 

 

 

 




 Люботинські ветерани щиро вдячні благодійному фонду «Від серця до серця»
Автор: Lubotin   Додано: 21 грудня 2020   Переглядів:127   Категорія - [Головна, Організація ветеранів]
 

Люботинські ветерани щиро вдячні благодійному фонду «Від серця до серця»


Нещодавно голові Організації ветеранів України м. Люботина Сергію Котихіну надійшла інформація про те, що завдяки керівникові благодійного фонду «Від серця до серця» Роману Соболю і працівників фонду Дмитра Смерчинського та Ганни Матченко з’явилася можливість забезпечити дровами мешканку міста Люботин, 95-річну ветерана праці, в’язня Другої Світової війни, остарбайтера Ганну Демидівну Барчан.

Декілька годин поспіль авторові цих рядків і голові ветеранської організації довелося очікувати, доки із Люботинського лісництва пізно ввечері будуть доставлені дубові дрова.

 

Люботинські ветерани щиро вдячні благодійному фонду «Від серця до серця»



Від усього серця дякувала Ганна Демидівна благодійному фонду «Від серця до серця» та всім тим, хто брав активну участь у наданні допомоги.

Господиня разом із донькою запросила до будинку і трохи поділилася з гостями історією свого життя.

20 жовтня 1941 року розпочалася окупація міста Люботина німецькими загарбниками, а  з нею масові репресії й арешти мирного населення. За увесь час окупації на примусові роботи до Німеччини вивезено 980 юнаків і дівчат. До цієї когорти потрапила і Ганна. На початку червня 1942 року знайомий поліцай, який багатьох мешканців міста застерігав про небезпеку, яку їм готували окупанти, повідомив, що готується облава на молодих хлопців і дівчат для відправлення до Німеччини. Ганна разом із декількома молодими людьми відправилися до Дніпропетровська під виглядом провести обмін речей на продукти. Повернувшись додому, Ганна з подругою, зморені поїздкою, лягли в сараї відпочити, а в цей час поліцаї, зайшовши на подвір’я, почали стукати у хатні двері, де відпочивали батько з матір’ю. З переляку дівчата стали втікати, та поліцаї їх запримітили і сказали батькам, що будуть відправляти в Німеччину їх доньку. Батьки зі сльозами благали відпустити Ганну, та ті погрожували розстрілом за непідкорення владі. Щоб врятувати батьків від загибелі, Ганна покірно пішла з поліцаями.

 

Люботинські ветерани щиро вдячні благодійному фонду «Від серця до серця»



У Німеччині на заводі робітниць підготували для роботи на токарних і свердлильних станках. Із болванок металу вони змушені були виточувати заготовки до гранат. В інших цехах проходила начинка усім необхідним для цієї смертоносної зброї. Знаючи, що гранати направлені будуть на їх земляків, робітники, як могли, намагалися зіпсувати продукцію, за що неодноразово були покарані наглядачами.

Примусова праця на заводі тривала до того часу, поки їх не звільнили американські та англійські війська. До вересня 1945 року полонених звозили в табори ближче до кордону з Францією, де їх формували у групи і направляли до українського кордону. Неможливо передати відчуття великої радості, коли у вересні 1945 року Ганна переступила поріг рідної хати, де після довгої розлуки її зустрічали щасливі батьки.  

Усе пережите довго снилося у кошмарних снах. Та незабаром красуня Ганна зустріла своє кохання, і з Степаном Миколайовичем виховали двох дітей, щасливі двома онуками і чотирма правнуками. Та, на жаль, вже 27 років, як чоловік пішов із життя.

Упродовж 30 років Ганна Демидівна працювала в Дорожньому буфеті майстром-кондитером кондитерського цеху, а загальний стаж роботи становить 40 років.


Тож нашій невтомній трудівниці залишається побажати активного довголіття, міцного здоров’я, родинного благополуччя, незгасимої енергії, пошани і підтримки від рідних і близьких та світла у вікнах домівки.

 

Микола Пархоменко – керівник прес-центра РОВ м. Люботина

 

 

 

 

 




 Отримав заслужену нагороду
Автор: Lubotin   Додано: 21 грудня 2020   Переглядів:139   Категорія - [Головна, Організація ветеранів]
 

 

Отримав заслужену нагороду


 

8 грудня 2020 року за рішенням №61 Секретаріату спілки «Асоціація діячів естрадного мистецтва України» м. Києва було ухвалено Постанову про присвоєння почесного звання «Заслужений діяч естрадного мистецтва України» засновнику, художньому керівнику і акомпаніатору вокального ансамбля «Лілея» Люботинського міського Будинку культури Проненку Василю Семеновичу.

Василь Проненко народився 9 березня 1950 року в робітничій сім’ї міста Люботина. До цієї заслуженої нагороди йшов не одне десятиліття. Навчаючись в Люботинській ЗОШ №4 у старших класах, поступив до Харківської ДМШ (дитяча музикальна шкода) ім. Леонтовича по класу баян, яку закінчив з великим успіхом. У 1969 році без вагань вступає до Харківського культурно-освітнього училища на відділення народних інструментів.

У 1970-72 рр. перебуваючи в лавах радянської армії міста Москва, грає в духовому оркестрі та стає активним учасником художньої самодіяльності.

Після закінчення служби, в 1973 році, вступає до Харківського державного інституту культури на факультет культурно-освітньої роботи (відділення народних інструментів).

Отримав заслужену нагороду



Працюючи завідуючим Гиївським клубом м. Люботина, його самодіяльні колективи займали почесні місця у фестивалях області і далеко за її межами.

У Валківській ДМШ 3 роки працював викладачем по класу баяна. З 1978 по 2011 рр. викладач по класу баяна в музичній студії заводу «Світло шахтаря».

У 2011 році в м. Люботині Василь Семенович створив гурт «Веселка» (вокально-інструментальний ансамбль). Гурт «Веселка» - активний учасник культурно-масових заходів міста, користується великою повагою серед його мешканців. «Веселка» лауреат Всесоюзного фестивалю-конкурсу мистецтв «Боромля -2019». У цьому ж році гурт був представлений  на сторінках «Енциклопедія української народної пісні».

На теперішній час ветеран праці Василь Семенович працює в Люботинському міському Будинку культури на посаді художнього керівника і акомпаніатора вокального ансамблю «Лілея». Колектив під його керівництвом досяг значних успіхів, зокрема ансамбль було нагороджено Дипломом Першого ступеня за участь у регіональному фестивалі-конкурсі «Козацькому роду нема переводу», присвяченому Дню Збройних Сил України, Дипломом Першого ступеня за участь у фестивалі «Вертеп-фест» -2020 та інші.

Організація ветеранів України м. Люботин щиро вітає Василя Семеновича Проненка з присвоєнням йому почесного звання «Заслужений діяч естрадного мистецтва України» і зичить здоров’я, удачі, сімейного затишку, добробуту, незгасимої енергії та творчої наснаги.

М. Пархоменко – керівник прес-центра

РОВ м. Люботина

 




 Вдячні ліквідаторам за героїзм.
Автор: Lubotin   Додано: 15 грудня 2020   Переглядів:99   Категорія - [Ветеранські організації » Організація ветеранів]
 

Вдячні ліквідаторам за героїзм.


Урочисто 14 грудня, в День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, у місті Люботині відбулося урочисте вшанування героїв-ліквідаторів, покладанням квітів до пам’ятного знаку в міському парку.

До присутніх звернулися заступник Люботинського міського голови Вячеслав Рубан та голова громадської організації «Союз Чорнобиль України» Сергій Кравченко, які в своїх промовах зазначили про те, що завдяки героїзму і мужності ліквідаторів ми сьогодні живемо в рідній країні, розвиваємо і розбудовуємо нашу державу. Дуже вдячні тим, які врятували світ від трагедії всесвітнього масштабу. Честь і слава ліквідаторам, яких вже нема поруч з нами. Ми завжди будемо пам’ятати про те, що чорнобильці справжні захисники країни, а тому зробили все, щоб у майбутньому подібне лихо не повторилося і пам'ять про тих героїв назавжди збереглася у наших серцях.

За поминальним столом хвилиною мовчання пом’янули тих побратимів, які пішли із життя. Царство їм небесне, а живим героям – здоров'я на многії літа.


М. Пархоменко – керівник

прес-центру РОВ м. Люботина


На фото:

 - Учасники мітингу;

- Квіти до пам’ятного знака від міського голови Леоніда Лазуренка, міської Ради та ветеранської організації м. Люботина

 

Вдячні ліквідаторам за героїзм.

Вдячні ліквідаторам за героїзм.


 




 З повагою до волонтерів
Автор: Chekardina   Додано: 6 грудня 2020   Переглядів:148   Категорія - [Ветеранські організації » Організація ветеранів]
 

З повагою до волонтерів


Особливо часто впродовж останніх років із вуст наших земляків чуємо слово «волонтер», а це означає, що людина здатна своїми діями, за покликом серця, робити добрі справи для тих, хто потрапив у скрутні життєві ситуації і сам не спроможний подолати їх.

В Організації ветеранів України м. Люботин впродовж багатьох років проводиться значна і плідна робота з підтримки ветеранів війни, дітей війни, людей поважного віку та людей з обмеженими можливостями. Про всі ці події регулярно розповідається в засобах масової інформації: в часописах «Слово ветерана», «Слово ветерана Харківщини», «Трибуна трудящих».


Актив організації ветеранів, яку очолює Сергій Котихін, бере найактивнішу участь у загальноміських заходах. Регулярно відвідує ветеранів-ювілярів та за дорученням міського голови Леоніда Лазуренка вручає Подяки, Грамоти, дарує квіти, торти. Активну участь у цій добрій справі приймає й заступник міського голови Вячеслав Рубан, який разом із волонтерами часто відвідує вдома ветеранів, підтримуючи їх добрим словом та солодощами.

Ветеранство міста безмежно вдячне міському голові Леоніду Лазуренку та директору Регіональної філії «Південна залізниця» Миколі Уманцю за постійну увагу до проблем ветеранів та неоціненну допомогу.


Ветеранські творчі колективи  разом із вокальним колективом «Мрія» побували в багатьох школах міста, де проводили виховні заходи зі школярами та знайомили із персональною виставкою світлин фотожурналіста Миколи Пархоменка. Адміністрація навчально-виховного комплексу №2 тепло відгукнулася на виставку і запрошувала ще до зустрічей.


Впродовж багатьох років на засідання ради ветеранської організації запрошувалися керівники підприємств, організацій, освітніх закладів міста, де вони ділилися планами на майбутнє.

Люботинська організації ветеранів у тісних відносинах із громадськими організаціями міста: «Рада ветеранів Афганістану», Люботинське товариство інвалідів «Союз Чорнобиль України», ветеранською організацією Локомотивне депо Люботин та ветеранською організацією відділової міліції ст. Люботин.

Кращими волонтерами Організації ветеранів України м. Люботин є Бабенко Любов Євдокимівна, Шлома Надія Дмитрівна, Кучерява Лідія Марківна, Котихін Сергій Іванович, Пархоменко Микола Дмитрович.


Тож бажаємо вам, шановні волонтери, здоров’я, щастя та впевненості у завтрашньому дні.


Хай небо вам всміхається довіку,

І все хороше, зроблене без ліку,

Хай завжди буде в пам’яті людській.


Будьте щасливі, живіть у серці з надією, плекайте мрію, бережіть любов! Оптимізму вам, налаштованості на добрі справи і впевненості в майбутньому!

 

Надія Ляшенко – голова волонтерів м. Люботина

 




 Завжди любила людей і роботу педагога!
Автор: Lubotin   Додано: 3 листопада 2020   Переглядів:125   Категорія - [Ветеранські організації » Організація ветеранів]
 

Ці слова про Раїсу Іллівну Омелаєнко, яка народилася 27 жовтня 1930 року в селі Сухини Богодухівського району. Все своє життя ювілярка присвятила педагогічній роботі, стаж якої складає 50 років! Як згадує Раїса Іванівна, юність у неї пройшла на роботах у колгоспі та на відбудові сільського господарства, зруйнованого німецькими загарбниками.

До початку Другої світової війни закінчила 3 класи. А коли почалася війна, то її батько у перші дні війни пішов добровольцем на фронт. Він був чудовим кравцем, і ця професія під час перебування у військових частинах йому стала в нагоді:шив військову форму для солдатів і офіцерів, польові намети.

 

Завжди любила людей і роботу педагога!


 

Під час окупації села Сухини, де мешкала Раїса Іванівна, німці встановлювали свої порядки: у мирного населення відбирали свиней і корів, а молодь відправляли на рабську працю до Німеччини. Тих, хто не підкорювався, без суду і слідства розстрілювали.

 

У батьків Раїси завжди у хаті був лад і чистота, не дивлячись на те, що в сім’ї було п’ятеро дітей, і тому німці вирішили тут облаштувати свій штаб. Гірке життя було в окупації. Та після закінчення війни Раїса продовжила навчання у Косогірській школі, де закінчила 7 класів. Ще з дитинства вона дуже любила дітей, і тому вирішила вступити до Харківського педагогічного училища. Здала документи і вже чекала на виклик, та в тяжкі голодні 1946-1947 роки батько не в змозі був забезпечити велику сім’ю одягом і харчуванням, і тому він порадив доньці забрати документи та вступити до Мерчанського технікуму сільського господарства. Довелося підкоритися батьківській волі. Після закінчення закладу працювала агрономом-полеводом у Богодухівському районі. Та давня мрія бути вчителем не покидала дівчину всі ці роки. І тільки у 1950 році, коли Раїса одружилася із фронтовиком, який був поранений, мав державні нагороди, у неї з’явилася можливість вступити на заочне відділення Харківського педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди. Навчаючись в інституті, працювала вчителем у Косогорівській школі. Впродовж 18 років праці в школівдалося закінчити ще й державний університет. У школах міста викладала хімію, біологію, природознавство й географію. Вже перебуваючи на заслуженому відпочинку, на прохання освітян ще 20 років працювала вчителем у різних школах.

 

Завжди любила людей і роботу педагога!


 

Зі своїм чоловіком разом прожили 58 років, побудували будинок, виховали сина Олександра й доньку Валентину, які порадували їх чотирма онуками.

Раїса Іллівна відзначена нагородами: медалями «Ветеран праці» й «За доблестный труд у годы Великой Отечественной войны».

Рецепт довголіття від ювілярки простий: слід любити людей та мати улюблену роботу.

 

У день народження Раїси Іллівни за дорученням міського голови ювілярку вітали заступник міського голови Вячеслав Рубан, голова Організації ветеранів України м. Люботин Сергій Котихін та голова первинної ветеранської організації Любов Бабенко. Вячеслав Рубан побажав своїй колишній улюбленій вчительці міцного здоров’я, злагоди, миру, невичерпної життєвої енергій й оптимізму.

 

Приєднуємося до привітань і бажаємо ювілярці доброго здоров’я  й уваги та підтримки від рідних і близьких людей.

 

Микола Пархоменко – керівник прес-центру РОВ м. Люботин

 




 Г. М. Назаруку -70!
Автор: Chekardina   Додано: 14 жовтня 2020   Переглядів:122   Категорія - [Ветеранські організації » Організація ветеранів]
 

Г. М. Назаруку -70!

Г. М. Назаруку -70!

Григорій Миколайович народився 14 жовтня 1950 року в Хмельницькій області, Староконстянтинівським районі , селі Бутивці.  Після закінчення 10 класів працював в колгоспі.

В 1968 році був призваний до лав Радянської армії. Після демобілізації поступив в Люботинське ТУ-16, після закінчення якого отримав професію помічник машиніста тепловоза і направлений для відпрацювання до локомотивного депо станції Люботин.

В 1980 році навчається на курсах машиністів в Лубенській технічній школі, успішно закінчивши працює в Люботинськім локомотивному депо машиністом тепловоза. По розпорядженню керівництва депо в 1987  році назначають його машиністом – інструктором локомотивних бригад маневрових локомотивів . В цьому році поступив в Харківський технікум залізничного транспорту по закінченню якого в 1990 році був назначений замісником начальника депо  по  експлуатації , де пропрацював 11 років. Трудовим колективом був обраний головою профкома локомотивного депо.

З 2016 року Григорій Миколайович на заслуженому відпочинку загальний стаж роботи 48 років. За значні досягнення нагороджувався грамотами , подяками ,преміями , отримав почесні відзнаки “Почесний працівник залізничного транспорту України”  та “ Золотий знак” Південної залізниці.

Люботинський міський голова Леонід Лазуренко , виконавчий комітет Люботинської міської ради , керівництво локомотивного депо ст. Люботин та організація ветеранів України м.Люботина вітають Григорія Миколайовича зі славним ювілеєм і зичать бути щасливим, нести в серці надію, берегти любов! Здоров’я Вам, добра, удачі і гараздів!