Г.О. Моначенко – 95!
Автор: Svetlana   Додано: 14 серпня 2020   Переглядів:122   Категорія - [Ветеранські організації » Організація ветеранів]
 

Г.О. Моначенко – 95!

За дорученням міського голови м. Люботина Леоніда Івановича Лазуренка, голови організації ветеранів України Сергія Івановича Котихіна та керівника Червоного Хреста Лариси Михайлівни Приходько привітали Ювілярку Ганну Олексіївну Моначенко з 95-тиріччам, побажали міцного здоров’я, довгих років життя, щастя і удачі та вручили подарунки. 

Г.О. Моначенко – 95!
Г.О. Моначенко – 95!

 




 О. І. Сорокіну – 95!
Автор: Svetlana   Додано: 12 серпня 2020   Переглядів:120   Категорія - [Ветеранські організації » Організація ветеранів]
 

О. І. Сорокіну – 95!

 

Народився Олександр Іванович 20 серпня 1925 року в м. Люботин. Перед початком Другої світової війни в 1941 році закінчив 7 класів. Проживаючи на окупованій території був свідком того, які злодіяння творили німецькі загарбники. Озвірілі від невдач на фронтах німецькі солдати доставляли на Люботинський цегельний завод чоловіків, передавали їх в руки гестапівців, звідки ті, озброєні автоматами, супроводжували колони до села Одринка. В одній із таких колон і був Олександр Сорокін.

На підході до села колона розтяглася, охоронці розслабилися – отут Олександр і двоє його товаришів вирішили втекти. Вибравши момент вони вскочили в кущі, які були поруч, впали на землю і завмерши дочекалися поки пройде колона. Як стало відомо всіх чоловіків, що були в колоні, заставили копати канави. Потім полонених було розстріляно і заховано в цих канавах.

Як тільки місто Люботин було звільнено від окупантів, у хлопця виявилося бажання до навчання і він вступає до Люботинської технічної школи, після закінчення якої його було закріплено в бригаду до кращого машиніста Радченка в Люботинському локомотивному депо.

В 1944 році паровозом товарного потягу в нічні години зі станції Нова Баварія, з танкового заводу, вивозили танки Т-34 та інше озброєння для нашої армії до станції Полтава-Сортувальна.

В 1945 році після перекомісії Олександра Івановича було переведено до електроцеху, де він освоїв нову спеціальність слюсар-електромонтажни-універсал.

Пропрацював в Люботинському депо 42 роки.

У свої 95 роки ветеран є активним волонтером, надає грошову допомогу воїнам АТО, які захищають на Сході нашу Батьківщину.

Міський голова Леонід Лазуренко, виконавчий комітет Люботинської міської ради, Організація ветеранів України м. Люботина вітають Олександра Івановича зі славним ювілеєм, зичать здоров’я, удачі і всіляких гараздів.




 Г.О. Моначенко – 95.
Автор: Svetlana   Додано: 7 серпня 2020   Переглядів:141   Категорія - [Ветеранські організації » Організація ветеранів]
 

Г.О. Моначенко – 95.

 

Ганна Олексіївна Моначенко народилася в селі Черемушна, Валківського району 14 серпня 1925 року.

 

Працювала в колгоспі на різних роботах.

 

В Люботині працювала на ткацькій фабриці 25 років ткалею.

 

У роки фашистської окупації німецькі загарбники хотіли відправити її до Німеччини у рабство. Протягом усіх років окупації в с. Черемушна, їй

довелося переховуватися.

 

Організація ветеранів України міста Люботина та виконавчий комітет Люботинської міської ради вітають Г.О. Моначенко з 95-тиріччам і бажають їй міцного здоров’я і всіляких гараздів.    

 

 




 Людина та її справи. Історії із життя від наших ювілярів. Івану Петровичу Свириденку – 90 років!
Автор: Svetlana   Додано: 27 липня 2020   Переглядів:169   Категорія - [Ветеранські організації » Організація ветеранів]
 

Людина та її справи. Історії із життя від наших ювілярів. Івану Петровичу Свириденку – 90 років!
За дорученням міського голови Леоніда Лазуренка до ювіляра завітали голова Організації ветеранів України м. Люботин Сергій Котихін, керівник прес-центра Микола Пархоменко й голова первинної організації селища Караван Лідія Кучерява. Свій день народження ювіляр відзначав значно раніше, але в умовах карантинних обмежень, вітання Іван Петрович все ж таки отримав, і разом із дружиною Вірою Олександрівною радо зустрічав гостей.
Історію свого життя повідав Іван Петрович. Народився він у селі Голінка Глинського району, що на Сумщині, в незаможній селянській сім’ї. у батьків було три сина, Іван – наймолодший.
На початку Другої Світової війни старші брати пішли на фронт. Найстарший – воював проти німецьких нацистів, середній – проти японських самураїв на Далекому Сході, а Іван працював у колгоспі на різних роботах.
Німецькі загарбники захопили село, і в першу чергу біля церкви поставили шибеницю, і людей, яких підозрювали у зв’язках із партизанами, вішали без суду і слідства. Велика кількість земляків Івана Свириденка загинули від рук нелюдів. Але найбільше лихо спіткало хлопця, коли в 1944 році пішли із життя один за одним батько й мати. Тільки завдяки добрим людям, сироті вдалося врятуватися від голодомору 1946-1947 років.
Іван закінчив 7 класів, які в ті повоєнні роки вважалися майже вищою освітою, вступив до ремесленого училища при цукровому заводі, і, освоївши професію турбініста парових машин, залишився працювати на цьому підприємстві.
У 1950 році був призваний до лав армії, служив поруч міста Ленінград. Після закінчення строкової служби, повернувся до рідного краю, і в місті Червонозаводське влаштувався працювати на цукровий завод, а потім на спиртовий комбінат. У 1955 році одружився на прекрасній дівчині Вірі, і в цьому ж році вступив до Лохвицького технікуму харчової промисловості, після закінчення якого здобув спеціальність техніка-механіка.
Керівництво спиртового комбінату високо оцінило здібності, енергійність, наполегливість, відповідальність та працьовитість молодого спеціаліста і порекомендувало Івана Свириденка перевести на посаду інженера-механіка Клеменівського спиртзаводу, що в Богодухівському районі, де він пропрацював до 1976 року. У цей же період заочно навчався в Харківському інституті механізації та електрифікації сільського господарства, закінчивши який, отримав спеціальність інженера-механіка.
У 1977 році разом із сім’єю переїхав на постійне проживання до селища Караван. Директор Караванського спиртзаводу запропонував Івану Петровичу стати директором Караванського заводу кормових дріжджів. Довелося тут працювати не самому, а сімейною династією: Віра Олександрівна стала керівником лабораторії, син Сергій, його дружина Світлана та донька Тетяна також стали працівниками заводу. Загальний робочий стаж сім’ї Свириденків становить 140 років!
У той час на цьому державному підприємстві працювало 150 робітників. І новий директор поставив собі за мету: забезпечити квартирами своїх працівників. Було збудовано дві багатоповерхівки, згодом ще дві, і за рахунок підприємства 141 сім’я безкоштовна отримала квартири з усіма зручностями.
За кошти підприємства практично було покращено інфраструктуру селища: збудовано дитячий садочок на 90 місць, чотири багатоквартирні будинки на 141 квартиру, глибоководну свердловину, введені в експлуатацію очисні споруди, заасфальтовано центральну дорогу в селищі. Постійну турботу підприємство виявляло про мешканців міста: допомагало міській раді, школі, садочку; працівники мали можливість за рахунок підприємства оздоровлюватися на морі.
Також співробітники отримали земельні ділянки для використання їх під дачі.
Голова первинної організації селища Караван Лідія Кучерява, яка в ті роки працювала заступником директора з виховної роботи Караванської школи, згадує, як за рахунок коштів, які виділило керівництво заводів, вона із вихованцями їздили в місто Гомель на екскурсію. Враження від поїздки залишилися в пам’яті на довгі роки.
У 1985 році на Виставці досягнень народного господарства у м. Москві Україна представляла макет Караванського заводу кормових дріжджів і отримала почесне друге місце, срібну медаль, а керівник заводу нагороджений медаллю ВДНГ «Фахівець профільного виробництва».
Уже у 1991 році завод кормових дріжджів стає головним підприємством Харківського обласного виробничого об’єднання по птахівництву.
За довгий час трудової діяльності Іван Петрович став шанованою людиною в селищі Караван та місті Люботині, є Почесним громадянином м. Люботина, його ім’я занесене до книги «500 впливових особистостей ХХІ століття»; обирався він депутатом Люботинської міської ради, а в 2000 році йому присвоєно звання «Почесний громадянин міста Люботин».
Загальний стаж роботи ювіляра становить 57 років. Зараз Іван Петрович перебуває на заслуженому відпочинку, але, не зважаючи на свій поважний вік, він веде активний спосіб життя і допомагає місцевій громаді.
Міський голова Леонід Лазуренко, виконавчий комітет міської ради, Організація ветеранів України м. Люботин, мешканці селища Караван, працівники заводу щиро вітають Івана Петровича зі славним ювілеєм і зичать здоров’я, удачі, бадьорості духу, доброго настрою, сімейного затишку і добробуту, підтримки рідних і близьких людей.
Микола Пархоменко – керівник прес-центру РОВ м. Люботин,
Лідія Кучерява – голова первинної ветеранської організації селища Караван




 Валентина Олександрівна Лисаченко сьогодні святкує своє 95-річчя! Вітаємо!
Автор: Svetlana   Додано: 14 липня 2020   Переглядів:232   Категорія - [Ветеранські організації » Організація ветеранів]
 

 

Валентина Олександрівна Лисаченко сьогодні святкує своє 95-річчя! Вітаємо!
Цікаві історії від наших ювілярів.
Автор цих рядочків, Микола Пархоменко, разом із головою Організації ветеранів України м. Люботин Сергієм Котихіним за дорученням міського голови Леоніда Лазуренка побували на зустрічі з колишньою неперевершеною вчителькою Валентиною Олександрівною Лисаченко. Гадаємо, що її розповідь про труднощі воєнних років зацікавить багатьох наших читачів.
Учні її любили за працьовитість і патріотизм.
Валентина Олександрівна (дівоче прізвище Яцина ) народилася 14 липня 1925 року в с. Огульці, Валківського району. Були в неї батько Олександр Агафонович Яцина, мати, дідусь, бабуся і два брати.
У роки більшовицького розкуркулення потрапила в немилість і їх сім’я. Державна і політична кампанія набрали небаченого й нечуваного розмаху, в якій не обійшлося й без перекручень. Врівноважених, мудрих і досвідчених хліборобів оголошували куркулями, відібравши все рухоме і нерухоме майно. Окремі родини, не чекаючи над собою наруги і насильства, кидали все нажите, залишали Огульці і йшли в інші необжиті місця. Голова сім‘ї вирішує перебратися до Люботина. У роки голодомору 1932-1933 років почали вони будувати з чагарника, соломи і глини примітивну хатинку.
З початком Другої світової війни батько Олександр Яцина добровільно пішов на фронт. Тут знадобилася професія тесляра. Довелося постійно проводити ремонт мостів і будувати нові для переправи нашої техніки та бійців.
Збереглася одна із розповідей Олександра Яцини.
«Німецькі розвідувальні літаки найчастіше відстежували, коли міст уже було відремонтовано, викликали свої бомбардувальники або артилерію, щоб його розрушити. Ми пішли на хитрість. Мости збирали прямо у річці в нічні години і заглиблювали у воду. Через декілька днів, коли збірка була закінчена, темної ночі піднімали міст, і через нього переправлялися наші війська. Літаки ж відкривали шалений вогонь по противнику, знищуючи його оборонні рубежі».
На річці Вісла Олександр Яцина отримав тяжке поранення. Після лікування в госпіталі по закінченню війни був демобілізований, і почав власноруч проводити ремонт будинку, який був зруйнований осколками і снарядами. Перемога надавала йому сили для нелегкої праці у відновлені господарства.
За сумлінну працю у державному господарстві Олександр Агафонович нагороджений багатьма орденами і медалями.
Валентина Олександрівна, донька О.А Яцини, розповіла про тяжкі роки Другої світової війни, про своє босоноге життя, юні роки, коли поруч із дорослими жінками копала окопи в Люботині для бійців під постійним бомбардуванням німецької авіації. Ризикуючи своїм життям, ця сім’я переховувала під час німецької окупації в льоху поранених наших солдат, надаючи їм медичну допомогу і забезпечуючи харчуванням. Як тільки було звільнене місто від окупантів, вони потурбувалися про те, щоб доставити поранених до першого санітарного потягу, який прибув до станції Люботин.
Валя два роки навчалася в Караванській школі, потім її перевели до Люботинської ЗОШ № 5. У 1945 році після закінчення школи з подругами вирішила продовжити навчання в Харківських вузах. Валентина вирішила вступити до педагогічного інституту ім. Г. С. Сковороди. Приміщення цього закладу після війни мало жалюгідний вигляд: повибивані вікна, не було освітлення, відсутнє тепло, чорнило замерзало в чорнильницях, доводилося писати олівцем на шматках газет, на самостійно виготовлених зошитах із мішкового паперу та інших паперових відходів, а часто й на руках.
Після закінчення учбового закладу, Валентина Олександрівна працювала викладачем української мови і літератури в Старосалтівській ЗОШ. Невдовзі там же вона познайомилася з юристом Семеном Івановичем Лисаченком. Одружилися, не дивлячись на, те що він на 11 років був старшим, виховали сина Олександра.
Цікава біографія у Семена Лисаченка. До війни він закінчив юридичний інститут, і в перші дні Другої світової війни пішов на фронт добровольцем. Служив воєнним військовим комісаром 134-го Кавалерійського полка. Не завжди все було добре. Одного разу довелося бути в німецькому оточенні. Окупанти горлали: «Рус, здавайся! Ви окружени!» та, користуючись нічною темрявою, він скочив на коня і поїхав до Дінця, де побачив, що ніякого оточення не існує. Семен миттю повертається до своїх бійців і дає команду: «По конях! За мною!»
Так сміливим рішенням було врятовано життя багатьох бійців. За мужність військовому комісару була вручена державна нагорода – орден Бойового Червоного прапора. Другий орден він отримав за знищення у бою чотирьох німецьких танків. В одному із таких боїв Семен Лисаченко був тяжко поранений, і після лікування інвалід 2 групи працював начальником КРУ у Старому Салтові.
Коли чоловік пішов із життя, Валентина Олександрівна вирішила переїхати із Старого Салтова у Люботин до батьківської хатинки. Невдовзі звернулася до Харківського облвно відносно роботи. Цього дня у них побував військовий, який повідомив, що вони набирають учителів у дитячу трудову колонію, що знаходиться на Холодній горі. Тож їм потрібні високоосвічені викладачі української мови, математики, фізики.
Її запросили на вулицю Чернишевського для взяття необхідних даних про неї та її батьків. Ознайомившись із написаним, їй запропонували роботу вчителем української мови і літератури в дитячій трудовій колонії.
Тоді Валентині було лише 28 років, і вона довго не наважувалася на цю пропозицію, оскільки в дев’ятім класі, який їй рекомендували, були учні віком 17 років і старше, які вже мали по 10 років ув’язнення.
Авторитетом був у них Євген Караянов, який тримав усю групу і добивався належної дисципліни. Коли вона заходила до класу, там була неабияка тиша, і уроки проходили добре. Одного разу, знайомлячись із учнями, їй потрапило на очі ім’я Юлій Коцюбинський.
Валентина запитала в учня, чи часом відомий письменник Юрій Коцюбинський йому не родич? На що той відповів, що то його дідусь. Вчителька стала з повагою ставитися до нового учня Юлія, який любив українську мову, писав прекрасні вірші, а його мати в далекій Пензі чекала, коли його звільнять із в’язниці. У майбутньому Юлій Коцюбинський став літературознавцем, Заслуженим працівником культури України.
Надовго Валентині запам’ятався випадок, коли хлопці в колонії попросили її перед Новим роком принести ялинку. Нарядили гірляндами, іграшками, організували біля неї танці. Зайшовши до них у гуртожиток, Євгеній Караянов запросив молоду вчительку до танцю. Молодші дітлахи дуже здивувалися, що їх вчителька танцює з учнем. Це було для них справжнім дивом.
У 1953 році, вже після смерті Сталіна, вийшла амністія, і цих юних арештантів почали відпускати додому. На згадку Юлій Коцюбинський подарував Валентині Олександрівні фото з надписом, що він дійсно є онуком Михайла Коцюбинського. Фотознімок, датований 1955 роком, зберігається у неї до цього часу.
Після розформування дитячої трудової колонії обслуговуючий персонал теж почали звільняти. Валентина Лисаченко знову звернулася в облвно, де їй запропонували вчителювати у вечірній школі робітничої молоді, яка була поруч із фабрикою ім. Тінякова. І тут її ученицею була Вікторія Богатикова, донька відомого співака Юрія Богатикова, яка запевняла, що теж хоче бути артисткою.
38 років на освітянській ниві пропрацювала Валентина Олександрівна. Її завжди любили і поважали за працьовитість, привітність, доброзичливість, а Господь подарував жінці довголіття.
Батьківщина високо оцінила працю неперевершеного вчителя, нагородивши її державними нагородами «За доблесну працю», «Захисник Вітчизни», ювілейними медалями, численними Почесними грамотами і Подяками.
Цікаві епізоди розповіла про ювілярку і її невістка Лідія Павлівна Лисаченко. У п’ятирічному віці Валентина Яцина пішла зі старшим братом до школи. Вчителька, посміхнувшись, сказала, що вона ще маленька і доведеться трохи зачекати. На що та відповіла, що дуже хоче вчитися. Тож у шестирічному віці її прийняли до першого класу.
Мати Валентини Олександрівни, Анастасія, була дуже розумною і винахідливою жінкою. Коли зайшли німці, то вони забирали у людей живність для харчування. І щоб зберегти корову, годувальницю всієї сім’ї, вона влаштувала в хаті таємний куточок для корови. До речі, ця хатинка і стійло для годувальниці збереглися і до цього дня, як пам’ятка історії їх сім’ї. А на той час стійло було закидане різним хламом, соломою, що не викликало ніякої підозри, що там щось може знаходитися. Господиня регулярно годувала, доїла корівку та чистила стійло. Часто у двір заглядали німці й запитували, чи є млеко, яйця, кури? Бабуся розводила руками і говорила, що вже нічого немає, вже все забрали. Ті, переглянувшись, йшли в інші двори.
Коли Валентині Олександрівні було 87 років, рідні організували поїздку в чудовий парк Софіївка, що знаходиться під м. Умань. Із великою насолодою вона цікавилася кожним його куточком, легендами, милувалася річкою, водоспадом, і залишилася задоволеною після обходу 10-ти кілометрової його території,
Та роки беруть своє. Тож із когорти Лисаченків залишилися Валентина Олександрівна, ювілярка, героїня цієї розповіді, невістка Лідія Павлівна, її син Олександр Олександрович, правнук Владислав Олександрович, який зараз освоює професію програміста. Він дуже чуйний, талановитий хлопець, і є сподівання, що саме він у майбутньому прославить ім’я сім'ї.
Валентина Олександрівна щиро вдячна квартальній Ніні Григорівні Дацько та сусідці Тамарі Павлівні Ханіч за те, що її не забувають і навідують.
Організація ветеранів України м. Люботин, рідні, знайомі, сусіди щиро і сердечно вітають ювілярку з 95-річчям від дня народження і бажають міцного здоров’я, удачі, благополуччя, добра в серці та добра від оточуючих людей, світлих посмішок і щоденної радості.
Микола Пархоменко – дитина війни, Почесний громадянин м. Люботин.
На фото: Валентина Олександрівна Лисаченко
Юлій Коцюбинський, вихованець, а в майбутньому – відомий літературознавець, Заслужений працівник культури України.
Валентина Олександрівна Лисаченко сьогодні святкує своє 95-річчя! Вітаємо!
Валентина Олександрівна Лисаченко сьогодні святкує своє 95-річчя! Вітаємо!

 




 Відбулася зустріч Народного депутата України Юлії Світличної з мешканцями міста Люботин.
Автор: Chekardina   Додано: 13 липня 2020   Переглядів:165   Категорія - [Ветеранські організації » Організація ветеранів]
 

Відбулася зустріч Народного депутата України Юлії Світличної з мешканцями міста Люботин.


Метою зустрічі стало обговорення теми укрупнення районів, яке, як відомо, проводиться у рамках реформи із децентралізації. Для люботинців це надзвичайно важливе питання, бо не так давно за засіданні Уряду було прийнято постанову, де місто Люботин розглядався центром укрупненого району. Але на  профільному комітеті Верховної Ради з питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку та містобудування вже була прийнята інша постанова, де Харківська область представлена 4 районними центрами.

Народний депутат зауважила, що даний поділ районів не є збалансованим, бо тільки у місті Харкові проживає біля 1,5 млн. громадян, і проаналізувавши можливий районний поділ Харківської області, компромісним є поділ саме на сім районів.

Юлія Світлична поспілкувалася із люботинцями, відповіла на численні запитання, які хвилювали громадян, та пообіцяла завжди підтримувати людей. У свою чергу, ветерани побажали Народному депутату міцного здоров’я, твердості духу в усіх починаннях і незмінного успіху.


Сергій Котихін голова Організації ветеранів України м. Люботин  

 

 

Відбулася зустріч Народного депутата України Юлії Світличної з мешканцями міста Люботин.

 

Відбулася зустріч Народного депутата України Юлії Світличної з мешканцями міста Люботин.




 Її любили за працьовитість і патріотизм.
Автор: Svetlana   Додано: 3 липня 2020   Переглядів:220   Категорія - [Ветеранські організації » Організація ветеранів]
 

 

Її любили за працьовитість і патріотизм.
Її любили за працьовитість і патріотизм.

 

Ї

 

Учні її  любили за працьовитість і патріотизм.

Автор цих рядочків разом із головою Організації ветеранів України м. Люботин Сергієм Івановичем Котихіним побували  на зустрічі з колишньою, неперевершеною вчителькою Валентиною Олександрівною Лисаченко. Гадаємо, що її розповідь про труднощі воєнних років, розрухи, голод і холод зацікавить багатьох наших читачів.

 

Валентина Олександрівна (дівоче прізвище Яцина ) народилася 14 липня 1925 року в с. Огульці, Валківського району. Були в неї батько Олександр Агафонович Яцина, мати, дідусь, бабуся і два брати.

У роки більшовицького розкуркулювання потрапила в немилість і їх сім’я.  Державна і політична кампанія набрали небаченого і нечуваного розмаху, в якій не обійшлося й без перекручень. Врівноважених, мудрих і досвідчених хліборобів оголошували куркулями, відібравши все рухоме і нерухоме майно. Окремі родини, не чекаючи над собою наруги і насильства, кидали все нажите, залишали Огульці і потяглися в інші необжиті місця. Голова сім ї вирішує перебратися до Люботина. У роки голодомору 1932-1933 років почали вони будувати з чагарників, соломи і глини примітивну хатинку.

З початком Другої світової війни батько Олександр Яцина добровільно в 1942 році пішов на фронт. Тут знадобилася професія тесляра. Довелося постійно проводити ремонти і будівництво нових мостів для переправи нашої техніки та озброєних бійців.

Збереглася одна із розповідей Олександра Яцини.

«Німецькі розвідувальні літаки найчастіше відстежували, коли міст уже було відремонтовано, викликали свої бомбардувальники або артилерію, щоб його розрушити. Ми пішли на хитрість. Мости збирали прямо у річці в нічні години і заглиблювали їх  у воду. Через декілька днів, коли зборка була закінчена, темної ночі піднімали міст, і через нього переправлялися наші війська. Літаки ж відкривали шалений вогонь по противнику, знищуючи його оборонні рубежі».

На річці Вісла Олександр Яцина отримав тяжке поранення. Після  лікування в госпіталі по закінченню війни був демобілізований додому, і почав власноручно проводити ремонт будинку, зруйнований осколками і снарядами. Перемога надавала йому сил для нелегкої праці у відновлені державного і домашнього господарства.

За сумлінну працю Олександр Агафонович нагороджений багатьма державними орденами і медалями.

Валентина Олександрівна, донька О.А Яцини, багато розповіла про тяжкі роки Другої світової війни, про своє босоноге життя, юні роки, коли поруч із дорослими жінками копала окопи в Люботині для бійців під постійним бомбардуванням німецької авіації. Ризикуючи своїм життям, ця сім’я переховувала під час німецької окупації в домашньому льоху поранених наших солдат, надаючи їм медичну допомогу і забезпечуючи харчуванням.  Як тільки було звільнено місто від окупантів, вони потурбувалися про те, щоб поранених доставити до першого санітарного потягу, який прибув до станції Люботин. 

Валя два роки навчалася в Караванській школі, потім її перевели до Люботинської ЗОШ № 5. У 1945 році після закінчення школи з подругами вирішила продовжити навчання в Харківських вузах. Валентина вирішила вступити до педагогічного інституту. Заняття проводилися в інституті ім. Г.С. Сковороди. Приміщення цього закладу після війни мало жалюгідний вигляд: повибивані вікна, не було освітлення, відсутнє тепло, чорнило замерзало в чорнильницях, доводилося писати олівцем на шматках газет, на самостійно виготовлених зошитах із мішкового паперу та інших паперових відходів, а часто й на руках.

Після закінчення учбового закладу Валентина Олександрівна працювала викладачем української мови і літератури в СтароСалтівській ЗОШ. Невдовзі там же вона познайомилася з юристом Семеном Івановичем Лисаченко. Одружилися, не дивлячись на, те що він на 11 років був старшим, виховали сина Олександра.

Цікава біографія у Семена Лисаченка. До війни  він закінчив юридичний інститут, і в перші дні Другої світової війни пішов на фронт добровольцем. Служив воєнним військовим комісаром 134-го Кавалерійського полка. Не завжди все було добре. Одного разу довелося бути в німецькому оточені. Окупанти горлали: «Рус, здавайся! Ви окружени!» та, користуючись нічною темнотою, він скочив на коня і поїхав до Дінця, де побачив, що ніякого оточення не існує. Семен миттю повертається до своїх бійців і дає команду: «По конях! За мною!»

Так своїм сміливим рішенням було врятовано життя багатьох бійців. За мужність і сміливість військовому комісару була вручена державна нагорода – Орден Бойового Червоного прапора. Другий орден він отримав за знищення у бою чотирьох німецьких танків. В одному із таких боїв Семен Лисаченко був тяжко поранений, і після лікування інвалід 2 групи працював начальником КРУ у Старому Салтові.

Коли чоловік пішов із життя, Валентина Олександрівна вирішила переїхати із Старого Салтова у Люботин до батьківської хатинки. Невдовзі   звернулася до Харківського облвно відносно роботи. Цього дня у них побував військовий,  який повідомив, що вони набирають учителів у дитячу трудову колонію, що знаходиться на Холодній горі. Тож їм потрібні високоосвічені викладачі української мови, математики, фізики.

Її запросили на вулицю Чернишевського для взяття необхідних даних про неї та її батьків. Ознайомившись із написаним, запропонували роботу вчителем української мови і літератури в дитячій трудовій колонії.

Тоді їй було лише 28 років, і вона довго не наважувалася на цю пропозицію, оскільки в дев’ятім класі, який їй рекомендували, були учні віком 17 років і більше, які вже мали по 10 років ув’язнення.

Авторитетом був у них  Євген Караянов,  який тримав усю групу і добивався належної дисципліни. Коли вона заходила до класу, там була неабияка тиша, і уроки проходили добре. Одного разу, знайомлячись із учнями, їй потрапило на очі прізвище Юлій Коцюбинський.

Валентина запитала в учня, чи часом відомий письменник Юрій Коцюбинський йому не родич?  На що він відповів, що то його дідусь. Вчителька стала з великою повагою  відноситися до нового учня Юлія, який любив українську мову, писав прекрасні вірші, а його мати в далекій Пензі чекала, коли його звільнять з в’язниці. У майбутньому Юлій Коцюбинський  став заслуженим працівникм культури України – літературознавцем.

Надовго Валентині запам’ятався випадок, коли хлопці в колонії попросили її перед Новим роком принести ялинку. Нарядили гірляндами, іграшками, організували біля неї танці. Зайшовши до них у гуртожиток, Євгеній Караянов запросив молоду вчительку до танцю. Молодші дітлахи дуже здивувалися, що їх вчителька танцює з учнем. Це було для них справжнім дивом.

У 1953 році, вже після смерті Сталіна,  вийшла амністія, і цих юних арештантів почали відпускати додому. На пам’ять Юлій Коцюбинський подарував Валентині Олександрівні на згадку фото з написом, що він дійсно є внуком Михайла Коцюбинського. Фотознімок, датований 1955 роком, зберігається у неї до цього часу. 

Після розформування дитячої трудової колонії обслуговуючий персонал теж почали звільняти.  Валентина Лисаченко знову звернулася в облвно, де їй запропонували вчителювати в вечірній школі робітничої молоді, яка була поруч із фабрикою ім. Тінякова. І тут її ученицею була Вікторія Богатикова,  донька відомого співака Юрія Богатикова, яка запевняла, що хоче бути артисткою.

Загальний стаж роботи на освітянській ниві у Валентини Олександрівни – 38 років. ЇЇ завжди любили і поважали за працьовитість, привітність, доброзичливість, а Господь віддячив жінці довголіттям.

Батьківщина високо оцінила працю неперевершеного вчителя, нагородивши її державними нагородами «За доблесну працю», «Захисник Вітчизни»,  ювілейними медалями, численними Почесними грамотами і Подяками.

Цікаві епізоди розповіла про  ювілярку і її невістка Лідія Павлівна Лисиченко. У п’ятирічному віці Валентина Яцина пішла зі старшим братом до школи. Вчителька, посміхнувшись, сказала, що вона ще маленька і доведеться трохи зачекати.  На що та відповіла, що дуже хоче вчитися. Тож у шестирічному віці її прийняли до першого класу.

Мати Валентини Олександрівни, Анастасія, була дуже розумною і винахідливою жінкою. Коли зайшли німці, то вони забирали у людей всяку живність для харчування. І щоб зберегти корову, годувальницю всієї сім’ї, вона влаштувала в хаті куточок для корови. До речі, ця хатинка і стійло для годувальниці збереглася і до  цього дня, як пам’ятка історії їх сім’ї. А на той час стійло було закидано різним хламом, соломою, що не викликало ніякої підозри, що там щось може знаходитися. Хазяйка регулярно годувала, доїла кормила та чистила стійло. Часто у двір заглядали і німці запитували, чи є  –млеко, яйця, кури? Бабуся розводила руками і говорила, що вже нічого немає, вже все забрали. Ті, переглянувшись, ішли в інші двори.

Коли Валентині Олександрівні було 87 років,  рідні організували поїздку в чудовий парк Софіївка, що знаходиться під м .Умань. Із великою насолодою вона цікавилася кожним його куточком, легендами, милувалася річкою, водоспадом, і залишилася задоволеною після обходу 10 кілометрової його території,

Та роки беруть своє. Тож із когорти Лисаченків залишилися: Валентина Олександрівна, ювілярка, героїня цієї розповіді, невістка Лідія Павлівна, її син Олександр Олександрович, правнук Владислав Олександрович, який зараз освоює професію програміста. Він дуже чуйний, талановитий хлопець, і є сподівання, що саме він у майбутньому прославить їх прізвище.

Валентина Олександрівна щиро вдячна їхній квартальній Ніні Григорівні Дацько та сусідці Тамарі Павлівні Ханіч за те, що її не забувають і відвідують.

Організація ветеранів України м. Люботин, рідні, знайомі, сусіди щиро і сердечно вітають ювілярку з 95-річчям від дня народження і бажають міцного здоров’я, удачі, благополуччя,   добра в серці та добра від оточуючих людей, світлих посмішок і щоденної радості.

 

Микола Пархоменко –дитина війни, Почесний громадянин м. Люботин.

 

 

На фото: Валентина Олександрівна Лисаченко

                 Юлій Коцюбинський, її вихованець, а в майбутньому –  Заслужений працівник культури України, відомий літературознавець.

 




 19 июня 2020 года, на 87-м году, ушёл из жизни труженик тыла, дитя ВОВ – ЛЕБЕДЬ ИВАН ИЛЬИЧ.
Автор: Svetlana   Додано: 23 червня 2020   Переглядів:176   Категорія - [Ветеранські організації » Організація ветеранів]
 

19 июня 2020 года, на 87-м году, ушёл из жизни труженик тыла, дитя ВОВ – ЛЕБЕДЬ ИВАН ИЛЬИЧ. Иван Ильич родился 28 декабря 1932 года в селе Черемушна Валковского района Харьковской области в семье крестьянина. С самого раннего детства Ивану Ильичу приходилось с утра до вечера работать в колхозе на ферме.

Иван Ильич служил в рядах Советской Армии в морфлоте города Кронштадт. После окончания воинской службы Иван Ильич более 20 лет проработал на Харьковском турбинном заводе машинистом тепловоза. Затем работал в Люботинском радиоузле радистом. Имеет много благодарностей, почетных грамот, принимал активное участие в жизни городского совета.

Организация ветеранов Украины города Люботина и городской совет, все кто знал его по жизни и по работе, выражают глубокое соболезнование родным и близким Лебедя Ивана Ильича.

Память о нём останется в наших сердцах навсегда…

 

19 июня 2020 года, на 87-м году, ушёл из жизни труженик тыла, дитя ВОВ – ЛЕБЕДЬ ИВАН ИЛЬИЧ.

 

Организация ветеранов Украины г. Люботин




 Організація ветеранів України міста Люботин висловлює глибокі співчуття сім’ї Глущенко
Автор: Chekardina   Додано: 22 червня 2020   Переглядів:203   Категорія - [Ветеранські організації » Організація ветеранів]
 

Організація ветеранів України міста Люботин висловлює глибокі співчуття сім’ї Глущенко

Організація ветеранів України міста Люботин висловлює глибокі співчуття сім’ї Глущенко з приводу тяжкої втрати мами, бабусі та прабабусі.

На 95 році життя відлетіла у вічність

Ганна Володимирівна Кравченко...

 

Тиха, скромна, начебто непомітна.., водночас добра, турботлива,  з лагідною усмішкою на лиці.

Її життєвий шлях був довгим, але нелегким. Народилася Ганна Володимирівна 15 жовтня 1925 року в селі Кантакузівка Валківського району Харківської області. Була 10-ю дитиною в родині Володимира Гавриловича й Параски Демидівни Міняйло.

 У 33 році від голоду померли тато, мама, два брати й дві сестри, інших розформували по дитячих будинках. З 14 років виховувалася в патронатній родині Вольвачів у селі Черемушна Валківського району Харківської області.

Під час Великої Вітчизняної війни 16-річною дівчиною була примусово вивезена до Німеччини, пізнала концтабір, фабрику, бауерів...

 1945 року повернулася додому, на Україну. Там і знайшла своє щастя і кохання – Івана Корнійовича Кравченка. Народила й виростила донечку Варвару, згодом виховала двох онучок Юлію і Ларису, дочекалася правнука Влада і правнучку Софію...

40 років пропрацювала в колгоспі "Червона Нива" (село Черемушна) Валківського району Харківської області.

Усі випробування долі, уроки життя жінка пройшла гідно, зберегла лагідну вдачу, її серце завжди було відкрите до людського горя й радості.  Завжди спокійна, усміхнена, дбайлива, невтомна в роботі до глибокої старості... Вона любила життя і творила добро.

Царство небесне!

Вічна світла пам'ять!

 




 А. О. Біленко – 70 !
Автор: Chekardina   Додано: 22 червня 2020   Переглядів:181   Категорія - [Ветеранські організації » Організація ветеранів]
 

А. О. Біленко – 70 !


В унісон яскравим промінням сонця 22 червня будемо раді вітати з особистим святом, 70-річним ювілеєм від Дня народження  Алли Олександрівни Біленко з міста Люботина.

Після закінчення Люботинської ЗОШ №15 (нині ЗОШ №3) працювала і навчалася на Харківській кондитерській фабриці. В 1971 році вийшла заміж, народила двох доньок. У зв’язку з сімейними обставинами довелося перейти працювати в Люботинський дитячий садочок. Пропрацювала 20 років, практично до його закриття. Останні 10 років працювала в музичній школі, звідти і пішла на пенсію. Загальний стаж роботи 47 років.

Алла Олександрівна є головою Люботинської первинної організації понад 20 років, була головою квартального комітету.

Організація ветеранів України м. Люботина вітають шановну ювілярку і зичать здоров’я, удачі, благополуччя та успіхів в усіх добрих справах!

 

 

А. О. Біленко – 70 !