Людина трудового гарту
У цьому році Миколі Івановичу Семененко 18 січня виповнилося 90 років від дня народження.
При зустрічі з ветераном війни і праці, поважною людиною довелося багато почути про його нелегку долю протягом всього життя.
Якщо викладені події, вчинки і факти зацікавлять читача, я буду тільки задоволений.
Народився Микола Семененко в селі Мирне, Краснокутського району, що на Харківщині. До четвертого класу навчався в селі Первомайське. По бажанню батька Івана Івановича Семененка в подальшому навчався в сільській Мар’їнській семирічній школі. Після семирічного навчання в школах працює в колгоспі «Першого травня».
Доводилося щоденно вставати о 4 годині ранку, нагодувати коней, потім займатись різними сільськогосподарськими роботами.
Особливо йому запам’яталися 1932-1933 роки, про них він розповів так.
- На початку зими, майже у всіх селян не залишилося ні зернини, ні картоплини. Тоді активістів озброїли металевими штирями і вони ретельно почали проштрикувати дядьківські двори і присадибні ділянки в пошуках схованок із зерном. Навіть вузлики з насінням, квасолею, які селяни ховали в скринях, на бантинах, на пічі під ковдрами були знайдені безжальними активістами і, незважаючи на тугу і сльози, все відправляли в план. Ненажерливий план забрав свиней, корів, курей. У кого не вистачало своєї живності, мусили купувати якусь скотинку в інших селах, бо за невиконання доведеної поставки, погрожували ґратами.
Вмирали не окремі немічні, вмирали цілі сім’ї і навіть цілі кутки. Лютувала зима того холодного ранку, але страшніше і жорстокіше за зиму лютував голод.
Голодовку 1932 - 1933 рр. Микола боявся більше ніж фронту: «Бувало йду вулицею, бачу із побитих вікон хати виглядає малеча, яка від голоду збожеволіла. Вони несамовито кричать, просять їсти, а дати нема чого».
«Навесні 1933 року, коли пробудилась зелень і всі пішли на «підніжний корм», для багатьох моїх земляків ця весна була останньою. Зголоднілий організм не витримував переїдання і люди вмирали в страшних муках», - розповідав далі Микола Іванович. Велике лихо спіткало і сім’ю Семененко.
У 1937 р. по несправедливих звинуваченнях було заарештовано батька, звинувачували його в тому, що нібито він агітував селян проти радянської влади і казав, що держава селянам хліб тільки обіцяє, а не дає.
Тринадцять звинувачених разом із батьком з терміном ув’язнення в 10 років погрузили в полуторки і відправили на Далекий Схід на заслання.
На початку Другої Світової війни їх перевезли в місто Єнкоран, що в Арменії, на оборонні роботи. На цьому зв’язку з батьком не стало, він там загинув. Тільки в 1947 році слідчими органами було доведено його невинність та реабілітовано посмертно.
Вирував і гомонів дорідним урожаєм червень 1941 року. Трудівнику полів не звикати долати труднощі жнив, та цього літа до турбот про врожай додались ще вболівання за долю Батьківщини, рідних і близьких.
Становище на фронті з кожним днем ускладнювалось, фашисти вперто просувалися по Україні, не рахуючись з втратами. На захоплених територіях проголошували «новий порядок», постійно насаджали його зброєю і силою.
В селах Мирне, Первомайське, Мар’їно, Шарівка почались арешти і розстріли. Окупанти знищували активістів, комсомольців, військовополонених, молодь вивозили на рабські роботи до Німеччини.
Мати Миколи Івановича Оксана Данилівна з чотирма синами переховувалась у зарослому очеретом ставку села Шарівка. Від цього перебування у воді у Миколи розпочалося захворювання очей і втрачання зору.
«Як тільки була звільнена наша місцевість, - продовжував розповідати Микола Іванович, - чимало хлопців з Краснокутського та інших районів отримали призивні повістки з’явитись до Богодухівського районного воєнного комісаріату. Нас там построїли і, обходячи стрій, командир військової частини звернув на мене увагу: «Що в тебе з очима?». Я коротко розповів. «Відправити без затримки в Богодухівську лікарню», - розпорядився він».
- Після двотижневого лікування нас 300 чоловік направляють у тільки що звільнений Краснодон. Декількох бажаючих, у тому числі і мене, направили до шахти, де, відступаючи, фашистські нелюди живими зв’язаними кинули в вертикальний ствол шахти молодогвардійців. Загалом нам довелося звільняти від закиданого шахтарським обладнанням 73 тіла молодих людей.
Одного разу нас построїли, щоб дізнатись хто володіє якими спеціальностями, які в подальшому знадобляться при роботі в шахті. При підборі електриків мій сусід в строю шепнув мені на вухо: « Підніми руку, що ти теж електрик, а я тобі допоможу в цій справі». Чесно кажучи, я до того часу не тримав електролампочки в руках, оскільки в нашому селі і навколишніх користувалися гасовою лампою.
За чотири роки праці шахтарем Микола Іванович освоїв всі шахтарські спеціальності: бурильника, відбійника, запальника, помічника машиніста, був десятником. Навчаючись на курсах шоферів, отримав права водія автомобіля. Своєю невтомною працею досяг найкращих показників у вугельній промисловості. І, коли до шахти приїздив Василь Васильович Вахрушов з міністерства вугільної промисловості, то міцно тиснув руку Миколі Семененку і щиро дякував за працю.
- Пригадалася така подія: нас 13 шахтарів пішли до Краснодонського воєнкома з проханням направити на фронт. Начальником воєнкома, пам’ятаю, був грузин. Уважно вислухавши нас, витягає з кобури пістолет, кладе на стіл. Потім, як уріже кулаком по столу, як закричить: « Вы зачем сюда пришли! Собираетесь дезертировать! Вас призвали на отвественный участок посколько стране нужен уголь и вы здесь нужнее чем на фронте!».
Якби не було, а хлібороба завжди тягло до рідного села де промайнуло його дитинство і юні роки.
Повернувся в рідний край і Микола Семененко. Не зважаючи на значні труднощі в післявоєнні роки, голодомор 1946-1947 років, хлібороби вдень і вночі збирали хліб на полях,бережно доставляли на заготівельні пункти, відправляли до армії.
Важким і тернистим був шлях до цих світлих днів. У селах, де довелося навчатись і працювати Миколі Семененку, не залишилось жодної людини, яка б не зазнала безмірного горя і втрати близьких у роки Другої Світової війни. Зранена і спалена земля з нетерпінням чекала дбайливих і господарських рук, а тому солдати і жителі, зморені жорстокою війною, з жадобою брались за відбудову зруйнованого війною господарства.
Повернувшись на Харківщину, М. Семененко влаштовується на роботу водієм у селі Шарівка буряко-радгоспі ім.Свердлова, в якому налічувалося 91 автомашина. За 19 років праці в цьому господарстві Микола Іванович був кращим його працівником.
Та, коли його брат із дружиною запросили переїхати для постійного місця проживання в місто Люботин, трохи повагавшись вирішив: «Їду!».
В Люботині багато років працював водієм комунального підприємства електромережі в дорожньо-експлуатаційному управлінні. Загальний трудовий стаж Миколи Івановича – 60 років.
На погляд Миколи Івановича довголіттю сприяє те, що протягом всього життя не спалив жодної цигарки, а горілки, якщо і випив то не більше пів літри, та і одружився на Вірі Захарівні, коли виповнилося 30 років. Можливо головне те, що завжди зайнятий працею, яку безумовно любив. «Радію двома доньками Надією і Олександрою, милуюся двома онуками, - продовжує Микола Іванович, - Прикро одне, що дружина в 2005 році пішла за вічну межу».
Не дивлячись на нелегкий прожитий шлях Микола Іванович у свої 90 років почуває себе задоволеним тим, що протягом багатьох років чесно трудився на благо нашої Батьківщини.
Микола Пархоменко – керівник прес-центру Люботинської ветеранської організації.
Автор: 
Додано: 
Переглядів:969 
Категорія - [
Коментарі (0)
