Організація ветеранів України
Автор: Chekardina   Додано: 31 жовтня 2016   Переглядів:2818   Категорія - [Ветеранські організації » Організація ветеранів]
 

Організація ветеранів України міста Люботин

м. Люботин, вул.  Слобожанська(Радянська), 41 (приміщення виконкому)


Голова організації Котихін Сергій Іванович, тел. 741-27-14, 0664256835

Заступники голови: Назарук Григорій Миколайовияч (0508690926), Захаренко Валентин Федорович (0964711533)

Відповідальний секретар: Трофімова Галина Василівна (0950559312)

 

Структура Ради ветеранів: Рада ветеранів 19 чол.,  президія - 9 чол, голови первинних ветеранських організацій  - 32 чол.


У структурі Ради ветеранів:

Комітети:

- комітет ветеранів війни, Збройних Сил та правоохоронних органів;

- комітет ветеранів праці та дітей війни, голова комітету; Приходько Ніна Фадіївна

Комісії:

- організаційно-методична комісія, голова комісії Котихін Сергій Іванович; - - медично-соціальна комісія, голова комісії Остащенко Надія Іванівна;

- комісія по роботі з молоддю, голова комісії - Трофімова Г.В.

- комісія громадсько-політичної та культмасової роботи, голова комісії - Вольвач Світлана Павлівна;

- комісія по контролю за збереженням пам’ятників та братських могил, голова комісії Котихін Сергій Іванович.

Центри:

-         волонтерський центр, голова центру Ляшенко Надія Григорівна (0984273765);

-         пресс-центр, голова центру Пархоменко Микола Дмитрович (0987482677)..




 Івану Тимофійовичу Шупляку – 80 років!
Автор: Lubotin   Додано: 7 квітня 2021   Переглядів:17   Категорія - [Головна, Організація ветеранів]
 

Івану Тимофійовичу Шупляку  – 80 років!

 

Івану Тимофійовичу Шупляку  – 80 років!



Народився ювіляр у селі Савинці Миргородського району Полтавської області. Після закінчення школи навчався у школі механізаторів. Відслужив у лавах армії, а в 1969 році закінчив Львівський лісотехнічний інститут, після чого був направлений Харківським управлінням лісового господарства заступником начальника в Люботинське лісництво. Загальний стаж роботи становить 45 років. Ветеран праці, за багаторічну сумлінну працю нагороджений відзнаками.

За дорученням міського голови Леоніда Лазуренка голова Організації ветеранів України м. Люботин Сергій Котихін привітав ювіляра з ювілейним днем народження і побажав активного довголіття та міцного здоров’я.

 

Ростуть ліси люботинські,

Все життя Ви про добре дбали.

Ту працю й турботу людську,

Їх користь і красу цінували.

 

Щасливий той, кого шанують люди,

За труд, за мудрість, за тепло.

Тож хай у Вас здоров’я й щастя буде,

І щоб у рідних все добре було.

 

Голови первинної ветеранської організації Лідія Кучерява і Надія Шлома.

 




 Сьогодні Клавдія Олексіївна Карнаушенко святкує 95 рік народження!
Автор: Svetlana   Додано: 29 березня 2021   Переглядів:13   Категорія - [Ветеранські організації » Організація ветеранів]
 

Сьогодні Клавдія Олексіївна Карнаушенко святкує 95 рік народження!
Голова Організації ветеранів України Сергій Котихін за дорученням міського голови Леоніда Лазуренка привітав ювілярку з визначною датою в житті і побажав міцного здоров’я, родинної злагоди та ще довгих років життя в такому ж оптимістичному настрої.
Такий поважний вік додає не лише сивину на волосся, але й наповнює життя спогадами про різні події.
Народилася Клавдія Олексіївна 29 березня 1926 року в місті Люботині. До Другої Світової війни встигла закінчити 7 класів. Як згадує ювілярка, на її вік припала не тільки війна, але й голодомори – 1934-1933 роки та 1946-1947 роки. У ті далекі роки, рятуючись від голоду, до Люботина прибувало багато мешканців Західних областей України, і тому доводилося ділитися із прибулими всім, чим могли.
Та ще більшого лиха завдавали німецькі окупанти, які господарювали на нашій землі. Не оминуло лихо і хату Клавдії: її старшу сестру Олю разом із молоддю товарними вагонами відправили на рабську працю до Німеччини. Там вона трудилася у бауера до визволення нашими військами. Повернувшись до рідного міста, виснажена багатьма хворобами, сестра прожила не довго.
Під час війни хата Клавдії знаходилася на окраїні міста, поруч із лісом, і тому німці не часто навідувалися сюди: побоювалися партизанів. Якось однієї ночі у дворі почувся людський стогін. Вискочивши із сестрою надвір, під коморою побачили двох поранених солдатів, вони просили води. Напоївши їх водою і нагодувавши, допомогли їм піти до місця, де знаходилися й інші бійці. Повернувшись додому, сестри розповіли матері про те, що їм також необхідна допомога – їжа й вода. Так із сестрою, ризикуючи власним життям, допомагали пораненим непомітно доставляли воду й їжу, аж допоки місто не було визволене. Ще згадує Клавдія, як взимку у голодний період доводилося добиратися до міста Лебедин Сумської області, щоб там обміняти одежину й взуття на продукти харчування. І скрізь траплялися добрі люди, які допомагали влаштуватися на ніч і перебути негоду.
У 1947 році Клавдія вийшла заміж за фронтовика Віктора Карнаушенка, нагородженого високими державними нагородами, зокрема, орденом Червоного Прапора.
Поселилися в Кегичівці, де побудували хатинку. Клавдія влаштувалася на роботу у заготзерно, а потім до лікарні, де 49 років пропрацювала старшим поваром. Повернулися до міста Люботин, де після проходження курсів швачок, Клавдія працювала ще деякий час. Загальний трудовий стаж роботи ювілярки – 50 років!
Клавдія Олексіївна, яка пережила війну, вважає, що люди, народжені після війни, навіть не можуть уявити собі того, як вони чекали звільнення від фашистських окупантів! І тому – дні 23 серпня і 29 серпня є світлими, радісними днями для її сім’ї.
Ювілярка дуже пишається своїми донькою й сином, чотирма онуками і п’ятьма правнуками.
Шановну Клавдію Олексіївну щиро вітаємо з днем народження і бажаємо міцного здоров’я, добробуту, щасливих років життя і мирного неба.
Микола Пархоменко – дитина війни, Почесний громадянин міста Люботин
Сьогодні Клавдія Олексіївна Карнаушенко святкує 95 рік народження!




 Галині Іванівні Тижненко – 95!
Автор: Svetlana   Додано: 29 березня 2021   Переглядів:15   Категорія - [Ветеранські організації » Організація ветеранів]
 

Галині Іванівні Тижненко – 95!
Голова Організації ветеранів України м. Люботина Сергій Котихін за дорученням міського голови Леоніда Лазуренка привітав шановну Галину Іванівну з днем народження і побажав доброго здоров’я, щастя, затишку в родинному колі, благополуччя та бадьорості духу.
Народилася ювілярка 29 березня 1926 року у місті Чита. Там же закінчила 6 класів та опанувала професію швачки. Шила військову форму для солдатів, брала участь у сплавах по річці: дерева в подальшому використовувалися для укріплення бліндажів на фронтах.
Після війни, у 1946 році, Галина вийшла заміж за військового Семена Тижненка, який був родом із Люботина, і згодом переїхали на постійне місце проживання. Багато років Галина Іванівна працювала листоношею, звідки й пішла на заслужений відпочинок.
Вітаємо Галину Іванівну із визначним ювілеєм і бажаємо:
Хай щастя та мир зігрівають оселю,
Грає здоров’я, як добре вино!
Життя бережіть, бо єдине воно.
Нехай Вам завжди посміхається доля,
Несуть тільки радість з собою роки.
Любові, добра Вам і чистого неба,
Поваги й пошани й людського тепла!
Микола Пархоменко – дитина війни, Почесний громадянин міста Люботин
Галині Іванівні Тижненко – 95!




 Міський відкритий відбірний турнір із шахів серед ветеранських команд Харківського району
Автор: Lubotin   Додано: 22 березня 2021   Переглядів:23   Категорія - [Головна, КЗ "Спорт для всіх", Організація ветеранів]
 

Міський відкритий відбірний турнір із шахів серед ветеранських команд Харківського району

 

 

Міський відкритий відбірний турнір із шахів серед ветеранських команд Харківського району



 


20 березня 2021 року Комунальний заклад «Спорт для всіх» Люботинської міської ради у співпраці з Організацією ветеранів України міста Люботин (голова Сергій Котихін) при підтримці Люботинського міського голови Леоніда Лазуренка, у читальній залі Центральної бібліотеки провели відбірний відкритий турнір із шахів серед ветеранських команд Харківського району. Переможці фіналу вийдуть у фінал турніру серед ветеранських команд Харківської області, проведення якого заплановано на квітень у м. Харкові, Палаці студентів Національного юридичного університету ім. Я.Мудрого.

Регламент обласних змагань затверджений головою ради Харківської організації ветеранів України, першим віце–президентом громадської організації «Харківська обласна федерація шахів» і заступником начальника управління у справах молоді та спорту ХОДА.

Такі турніри – це завжди популяризація шахів, сприяння його масового розвитку серед населення всіх вікових категорій, пропаганда здорового способу життя, патріотичне виховання молоді.


До участі у змаганнях серед ветеранських команд були допущені шахісти – ветерани війни, праці, військової служби, АТО, діти війни. Склад кожної команди – 2 чоловіка. У турнірі взяли участь ветерани м. Люботин, смт. Буди, с. Циркуни, с. Черкаські Тишки.

За результатами турніру перемогу, а з нею й путівку на обласні змагання, здобула ветеранська команда м. Люботин, у складі: Анатолія Коритова і Сергія Глушка.


Переможцям і призерам були вручені грамоти відповідних ступенів від КЗ «Спорт для всіх».

Судді змагань: Ярошенко Г.Д., Удянський Ю.В.

Бажаємо всім ветеранам міцного здоров’я, щастя, успіхів у розвитку спорту та здорового способу життя!


Юрій УДЯНСЬКИЙ, директор КЗ МЦ ФЗН «Спорт для всіх» Люботинської міської ради

 

 

Міський відкритий відбірний турнір із шахів серед ветеранських команд Харківського району


Міський відкритий відбірний турнір із шахів серед ветеранських команд Харківського району

Міський відкритий відбірний турнір із шахів серед ветеранських команд Харківського району

Міський відкритий відбірний турнір із шахів серед ветеранських команд Харківського району

Міський відкритий відбірний турнір із шахів серед ветеранських команд Харківського району


 

 




 Все життя віддано праці!
Автор: Lubotin   Додано: 15 березня 2021   Переглядів:31   Категорія - [Головна, Організація ветеранів]
 

Все життя віддано праці!

 

Все життя віддано праці!



Саме такими словами можна сказати про ветерана праці Миколу Тихоновича Сидоренка, який проживає в селищі Манченки, і який 13 березня відзначив 85-річний ювілей.
Цього ж дня, за дорученням міського голови Леоніда Лазуренка ювіляра вітали голова Організації ветеранів України м. Люботин Сергій Котихін, голова Манченківської ветеранської організації Ніна Рубан та керівник прес-центра ветеранської організації Микола Пархоменко.
Зворушений увагою гостей, Микола Тихонович розповів про свій життєвий шлях. А народився ювіляр 13 березня 1936 року у селі Сидоренково Коломацького району. У його батьків – Тихона Івановича і Ганни Андріївни було четверо дітей.


У 20-х роках минулого століття більшовиками проводилося безжалісне «розкуркулювання» селян. Тих, хто не бажав позбуватися придбаного важкою селянською працею сільськогосподарського інвентарю, конячкою чи корівкою, відправляли в Сибір чи на Далекий Схід. Рятуючись від шаленого натиску більшовицької влади, дідусь Іван і бабуся Катерина виїхати в село Комунар, яке знаходилося поруч із містом Люботином. Через деякий час батьки Миколи переїхали до них, і батько влаштувався працювати в Комунарі трактористом. У 1939 році його забрали на Фінську війну, а в 1940 році повернувся додому. Та недовго довелося жити під мирним небом, у 1941 році ще на початку війни батька забрали на фронт, і більше сім'я його не бачила – загинув у запеклих боях. Мати-вдова залишилася із малими дітьми на руках.
Микола Тихонович пам'ятає, як у Комунарі і в Коротичі висадився німецький десант, як безчинствували окупанти, і без суду та слідства розстрілювали, на їх погляд, усіх підозрілих. Його дядька, материного брата, розстріляв німецький офіцер.
Траса Харків-Київ постійно була під обстрілом.

 

Все життя віддано праці!



У роки окупації разом із іншими селянами довелося проживати у бараку довжиною до 100 метрів. Якось сестра пов'язала їм червоні галстуки. Це побачив німецький солдат, він зірвав галстуки і пригрозив, що наступного разу їх розстріляє.
Із рідного села Сидоренково надійшла звістка, що там майже немає німців і є можливість знайти роботу. Поселилася сім'я в одинокої жінки, але невдовзі в село заїхали німецькі танки, і фашисти виганяли селян із домівок, а самі селилися в їх хатах.
У 1943 році селом пішли чутки про те, що воїни звільнили місто Валки. Незабаром і над селом з'явився наш літак, котрий наблизився до розташування німецької техніки і скинув декілька бомб, від яких загорілася ворожа бойова техніка. Розлючені, озвірілі німецькі солдати обливали хати пальним і піддавали їх вогню, а хто потрапляв на їх шляху, безжально розстрілювали. Від своїх злодіянь поспішали втекти, відступаючи.
Як тільки українська земля звільнилася від окупантів, у селі почав відновлюватися колгосп, і сюди ж завезли 150 коней, яких Микола випасав вдень. На період збирання врожаю коней використовували в упряжці до жаток, для перевезення зерна та інших сільськогосподарських робіт.
Після війни Микола закінчив семирічку в рідному селі та почав навчатися на курсах трактористів, що були при Харківському тракторному заводі, і після закінчення яких працював у селі трактористом.


У 1955 році був призваний до лав армії, а служити довелося в Німеччині. Навчався в Цайтгайні на курсах танкіста.
Якось у місто Магдебург прибув маршал Павло Полубояров, який після огляду бойової техніки, дав високу оцінку підготовці танкістів, і зокрема, сержанту Миколі Сидоренку за відмінне водіння танку. А друга зустріч із маршалом Полубояровим відбулася вже на заводі імені Малишева.
Демобілізувавшись із армії у жовтні 1958 року, Микола влаштувався на завод імені Малишева трактористом, розвозив трактором ДТ-20 по цехах деталі для тракторів. Згодом начальник складального цеху дізнався про те, що в армії Микола був першокласним танкістом, і запросив його бути обкатчиком танків. Впродовж 4-х років, за маршрутом Безлюдівка-Рогань та інших населених пунктів він обкатував бойову техніку. Оцінивши здібності Миколи Сидоренка, керівництво заводу призначило його воєнним представником. Щомісячно, згідно із замовленням, доводилося йому по 60 танків відправляти у Корею, В'єтнам, та інші країни світу.
За забезпеченість танка озброєнням відповідальність ніс полковник, за електрообладнання – майор, а танк приймав сержант Микола Сидоренко, який найдосконаліше знав цю техніку. Та з часом це відділення було розформоване, і довелося йому йти у цех № 190 контролером-випробувачем при конструкторському бюро ім. О. Морозова.
Часто Миколі Тихоновичу доводилося бути у відрядженнях. У тих містах, куди доставлялися танки, – Москві, Ленінграді, у республіці Азербайджан, та інших місцях.
Під Чугуєвом, у Башкирівці, було виділено дільницю для випробування новинок, які встановлювалися на танки, там тестувалися їх придатність, витримка, навантаження, щоб у подальшому впроваджувати у виробництво. 


Пропрацювавши 30 років на такій нелегкій і відповідальній роботі, у 1992 році Микола Тихонович пішов на заслужений відпочинок. Він – дитина війни, ветеран праці, має державні нагороди, Грамоти, Подяки.
Микола Тихонович не з тих, хто звик відсиджуватися вдома, він завжди в центрі подій: брав активну участь у газифікації селища Манченки, у будівництві доріг, багато разів обирався депутатом селищної ради. Його знають і цінують земляки.
У нашого ювіляра дві доньки, троє онуків, троє правнуків, якими він пишається.
Ветеранство Люботинської міської територіальної громади щиро вітає ювіляра з днем народження і зичить невичерпних сил, енергії, добробуту і щастя. Нехай серце буде наповнене світлом і натхненням, а життєва дорога благословенною.


Миру, добра, любові і поваги!

 

Микола Пархоменко – керівник прес-центра РОВ м. Люботина

 

Все життя віддано праці!

Саме такими словами можна сказати про ветерана праці Миколу Тихоновича Сидоренка,  який проживає в селищі Манченки, і який 13 березня відзначив 85-річний ювілей.

Цього ж дня, за дорученням міського голови Леоніда Лазуренка ювіляра вітали голова Організації ветеранів України м. Люботин Сергій Котихін, голова Манченківської ветеранської організації Ніна Рубан та керівник прес-центра ветеранської організації Микола Пархоменко.

Зворушений увагою гостей, Микола Тихонович розповів про свій життєвий шлях. А народився ювіляр 13 березня 1936 року у селі Сидоренково Коломацького району. У його батьків – Тихона Івановича і Ганни Андріївни було четверо дітей.

У 20-х роках минулого століття більшовиками проводилося безжалісне «розкуркулювання» селян. Тих, хто не бажав позбуватися придбаного важкою селянською працею сільськогосподарського інвентарю, конячкою чи корівкою, відправляли в Сибір чи на Далекий Схід. Рятуючись від шаленого натиску більшовицької влади, дідусь Іван і бабуся Катерина виїхати в село Комунар, яке знаходилося поруч із містом Люботином. Через деякий час батьки Миколи переїхали до них, і батько влаштувався працювати в Комунарі  трактористом. У 1939 році його забрали на Фінську війну, а в 1940 році повернувся додому. Та недовго довелося жити під мирним небом, у 1941 році ще на початку війни батька забрали на фронт, і більше сімя його не бачила – загинув у запеклих боях. Мати-вдова залишилася із малими дітьми на руках.

Микола Тихонович пам’ятає, як у Комунарі і в Коротичі висадився німецький десант, як безчинствували окупанти, і без суду та слідства розстрілювали, на їх погляд, усіх підозрілих. Його дядька, материного брата, розстріляв німецький офіцер.

Траса Харків-Київ постійно була під обстрілом.

У роки окупації разом із іншими селянами довелося проживати у бараку довжиною до 100  метрів. Якось сестра пов’язала їм червоні галстуки. Це побачив німецький солдат, він зірвав галстуки і пригрозив, що наступного разу їх розстріляє.

Із рідного села Сидоренково надійшла звістка, що там майже немає німців і є можливість знайти роботу. Поселилася сімя в одинокої жінки, але невдовзі в село заїхали німецькі танки, і фашисти виганяли селян із домівок, а самі селилися в їх хатах.

У 1943 році селом пішли чутки про те, що воїни звільнили місто Валки. Незабаром і над селом з’явився наш літак, котрий наблизився до розташування німецької техніки і скинув декілька бомб, від яких загорілася ворожа бойова техніка. Розлючені, озвірілі німецькі солдати обливали хати пальним і піддавали їх вогню, а хто потрапляв на їх шляху, безжально розстрілювали. Від своїх злодіянь поспішали втекти,  відступаючи.

Як тільки українська земля звільнилася від окупантів, у селі почав відновлюватися колгосп, і сюди ж завезли 150 коней, яких Микола випасав вдень. На період збирання врожаю коней використовували в упряжці до жаток, для перевезення зерна та інших сільськогосподарських робіт.

Після війни Микола закінчив семирічку в рідному селі та почав навчатися на курсах трактористів, що були при Харківському тракторному заводі, і після закінчення яких працював у селі трактористом.

У 1955 році був призваний до лав армії, а служити довелося в Німеччині. Навчався в Цайтгайні на курсах танкіста.

Якось у місто Магдебург прибув маршал Павло Полубояров, який після огляду бойової техніки, дав високу оцінку підготовці танкістів, і зокрема, сержанту Миколі Сидоренку за відмінне водіння танку. А друга зустріч із маршалом Полубояровим відбулася вже на заводі імені Малишева.

Демобілізувавшись із армії у жовтні 1958 року, Микола влаштувався на завод імені Малишева трактористом, розвозив трактором ДТ-20 по цехах деталі для тракторів. Згодом начальник складального цеху дізнався про те, що в армії Микола був першокласним танкістом, і запросив його бути обкатчиком танків. Впродовж 4-х років, за маршрутом Безлюдівка-Рогань та інших населених пунктів він обкатував бойову техніку. Оцінивши здібності Миколи Сидоренка, керівництво заводу призначило його воєнним представником. Щомісячно, згідно із замовленням, доводилося йому по 60 танків відправляти у Корею, Вєтнам, та інші країни світу.

За забезпеченість танка озброєнням відповідальність ніс полковник, за електрообладнання – майор, а танк приймав сержант Микола Сидоренко, який найдосконаліше знав цю техніку. Та з часом це відділення було розформоване, і довелося йому йти у цех № 190 контролером-випробувачем при конструкторському бюро ім. О. Морозова.

Часто Миколі Тихоновичу доводилося бути у відрядженнях. У тих містах, куди доставлялися танки, – Москві, Ленінграді, у республіці Азербайджан, та інших місцях.

Під Чугуєвом, у Башкирівці, було виділено дільницю для випробування новинок, які встановлювалися на танки, там тестувалися їх придатність, витримка, навантаження, щоб у подальшому впроваджувати у виробництво. .

Пропрацювавши 30 років на такій нелегкій і відповідальній роботі, у 1992 році Микола Тихонович пішов на заслужений відпочинок. Він – дитина війни, ветеран праці, має державні нагороди, Грамоти, Подяки.

Микола Тихонович не з тих, хто звик відсиджуватися вдома, він завжди в центрі подій: брав активну участь у газифікації селища Манченки, у будівництві доріг, багато разів обирався депутатом селищної ради. Його знають і цінують земляки.

У нашого ювіляра дві доньки, троє онуків, троє правнуків, якими він пишається.

Ветеранство Люботинської міської територіальної громади щиро вітає ювіляра з днем народження і зичить невичерпних сил, енергії, добробуту і щастя. Нехай серце буде наповнене світлом і натхненням, а життєва дорога благословенною.

Миру, добра, любові і поваги!

 

Микола Пархоменко – керівник прес-центра РОВ м. Люботина

 




 Слова щирої вдячності за святковий концерт
Автор: Chekardina   Додано: 6 березня 2021   Переглядів:67   Категорія - [Головна, Організація ветеранів]
 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Організація ветеранів України м. Люботина вітають жіноцтво міської громади з Днем 8 Березня і висловлюють слова щирої вдячності міському голові Леоніду Лазуренку за запрошення на святковий концерт, який пройшов у Будинку культури.

" Для нас немає більшої нагороди, ніж увага і підтримка з боку керівництва міста,  - наголосили ветерани. - Сердечно бажаємо всім мирного неба, міцного здоров’я, сімейного затишку, успіхів та радісного сьогодення!". 

 

З повагою, Котихін С.І, Бабенко Л.Є., Сидоренко Е.С., Заярна Л.І., Яловенко О.І.




 Скрипиці – 95!
Автор: Lubotin   Додано: 22 лютого 2021   Переглядів:21   Категорія - [Ветеранські організації » Організація ветеранів]
 

Скрипиці – 95!

 

Скрипиці – 95!

 

Галина Герасимівна народилася в селі Барчани, що поруч з містом Люботин 15 лютого 1926 року. У її батьків Євдокії Терентіївни та Герасима Дмитровича було четверо дітей, дві дівчини і два хлопця, серед них Галина найстарша.

До початку Другої світової війни вона встигла закінчити 7 класів.

Під час окупації німецькими загарбниками села Барчани, щоб не попасти до рук німецьких солдат, які виловлювали молодь для відправки до Німеччини на рабську працю, довелося переховуватись у знайомих односельців. Та все ж у червні 1942 року, разом з молоддю, були схоплені, завантажені в товарні вагони і відправлені до Німеччини.

Остарбайтерам під тиском спостерігачів довелося виконувати самі різні роботи. Галина попала на фабрику, де готувала запасні частини до німецьких літаків. У 1945 році вони були звільнені радянськими військами.

Повернувшись додому, влаштувалась працювати в бродильному цеху Караванського спиртзавода, нелегкій праці віддала 29 років. Загальний стаж у Галини Герасимівни – 31 рік.

Працюючи в Каравані, вийшла заміж за Василя Скрипицю, разом виховали сина.

Прикро тільки одне, так склалася доля, що чоловік і син відійшли за Вічну межу.

За добросовісну працю ювілярка має державні нагороди, грамоти, Подяки, грошові премії.

Дирекція Караванського спиртзаводу та ветеранська організація м. Люботина щиро і сердечно вітають ювілярку Галину Герасимівну з 95-річчям та зичать міцного здоров’я,  успіхів у всіх добрих справах.


На знімку: голова ветеранської організації м. Люботина Сергій Котихін і голова первинної ветеранської організації селища Караван Лідія Кучерява вітають Галину Герасимівну.

 




 Життя, в якому не було дитинства
Автор: Lubotin   Додано: 25 січня 2021   Переглядів:50   Категорія - [Ветеранські організації » Організація ветеранів]
 

Життя, в якому не було дитинства

 

Життя, в якому не було дитинства


 

Лідія Костянтинівна Барчан (у дівоцтві Качайло), народилася в селі Пархомівка Краснокутського району, що на Харківщині, 4 січня 1941 року.

Нелегку долю довелося прожити ювілярці Лідії Костянтинівні: важкі роки війни, голод і нестатки. Їй було лише півроку, коли фашистські загарбники напали на рідну землю. Її батько добровольцем пішов на фронт. Як досвідченого машиніста паровоза, Костянтина Митрофановича було направлено до Одеси для відновлення залізничних колій після бомбардування німецькими літаками. Впродовж двох місяців проводили ремонтні роботи, і щоразу, як тільки завершували ремонт ділянки колії, налітала авіація противника, і ця ділянка знову піддавалася бомбардуванню. Під час одного із таких нальотів і загинув батько Лідії Костянтинівни.


У перші дні війни німецькі солдати увірвалися до села Пархомівки і вигнали з хати матір із дітьми – малою донькою і старшим сином. Сім’я змушена була поселитися у сусідському льоху. А в 1943 році, при відступі, окупанти спалили хату Лідії і всі забудови, забрали худобу, птицю, і залишилася сім’я без засобів для існування. Їх, нещасних, приютила добра сусідка-вдова, яка у своїй хатинці виділила їм невелику кімнату. Мати, Євдокія Леонтівна, десь дістала мішок соломи, розіслала на підлозі, і для них то була і перина, і подушка, і ковдра.

Під час голоду 1945-1947 р.р. мати, щоб врятувати дітей від голодної смерті, змушена була їх віддати у найми, де вони могли харчуватися та мати якусь одежину.


У дитинстві у дівчини було велике бажання навчитися вишивати і шити на швейній машинці. У  сусідки, де проживала сім’я, була така машинка, і дівчинка швидко навчилася на ній шити. До Лідії почали звертатися люди з проханням пошити вбрання для дітей і дорослих, їм подобалася робота, і замовлень надходило все більше. Але, що характерно, ні з сусідів, ані з подруг вона ніколи не брала грошей за виконану роботу.

Мати Лідії досить гарно грала на гітарі, а її подруга – на акордеоні. Дівчина часто їм підспівувала, і ще в шкільні роки почала виступати у шкільній і сільській художній самодіяльності.

Коли Лідії було 15 років, вони переїхали до міста Люботин, де вона із відзнакою закінчила загальноосвітню школу № 14 (зараз школа № 2), вступила до Харківського технічного училища № 4, по закінченню якого  отримала професію майстра із пошиву військової форми для армії. Як відмінницю навчання, Міністерство оборони направляє її в Москву, а потім у місто Приозерське, де відпрацювавши два роки, вона повернулася до міста Люботин.

У Харкові вступила до механіко-технологічного технікуму, який закінчила з відзнакою і потім влаштувалася працювати на швейну фабрику № 1 економістом і далі начальником кадрового відділу. Суміщала роботу із навчанням у Харківському інженерно-економічному інституті, далі була переведена на роботу до Харківського обласного управління побуту, де пропрацювала 16 років.

У 1962 році вийшла заміж за Анатолія Барчана, який в ті роки працював заступником директора Люботинського ТУ-16.

Багато років працювала у районному комбінаті побутового обслуговування на посадах економіста, головного інженера, заступника директора і згодом директора.


У 90-роках відбулося об’єднання підприємства із Південним райпобуткомбінатом, а директором підприємства було призначено людину з великої літери – Олександра Васильовича Мороза. Декілька років пощастило працювати поруч із ним. Загальний стаж роботи Лідії Барчан складає 49 років.

Перебуваючи на пенсії, Лідія Костянтинівна активно займалаться громадською роботою. У 2000 році бере участь у Харківському обласному конкурсі «Супер-бабуся». Впродовж восьми років разом із колективом займається латино американськими танцями, і з концертними програмами виступають у багатьох організаціях і учбових закладах.


У 2008 році Організація ветеранів України м. Люботин запропонувала Лідії Барчан очолити первинну ветеранську організацію та займатися волонтерською роботою. За ці роки довелося постійно працювати з ветеранами, надавати їм необхідну допомогу і вітати зі святами. Люди поважного віку завжди залишалися задоволені турботою й увагою до них.

А нещодавно на ювілейний день народження до Лідії Костянтинівни із щирими побажаннями завітали голова Організації ветеранів України м. Люботин Сергій Котихін, голова Бабаївської селищної ради Олександр Мороз із ветеранами сел. Бабаї, голова ветеранської організації Віталій Кошель, друзі й сусіди.  


Шановна Лідія Костянтинівна, вітаємо Вас з днем народження.


Хай у кожній днині – світить сонце ясне,

І дарує тільки радість і добро.

Хай пахучим квітом стелиться дорога,

Хай відходить вдалеч горе і біда.

Хай же будуть щастя і міцне здоров’я,

Любов і повага – на многії літа!

 

Микола Пархоменко – керівник прес-центра РОВ м. Люботин 

 

 

 




 Люботинські ветерани щиро вдячні благодійному фонду «Від серця до серця»
Автор: Lubotin   Додано: 21 грудня 2020   Переглядів:75   Категорія - [Головна, Організація ветеранів]
 

Люботинські ветерани щиро вдячні благодійному фонду «Від серця до серця»


Нещодавно голові Організації ветеранів України м. Люботина Сергію Котихіну надійшла інформація про те, що завдяки керівникові благодійного фонду «Від серця до серця» Роману Соболю і працівників фонду Дмитра Смерчинського та Ганни Матченко з’явилася можливість забезпечити дровами мешканку міста Люботин, 95-річну ветерана праці, в’язня Другої Світової війни, остарбайтера Ганну Демидівну Барчан.

Декілька годин поспіль авторові цих рядків і голові ветеранської організації довелося очікувати, доки із Люботинського лісництва пізно ввечері будуть доставлені дубові дрова.

 

Люботинські ветерани щиро вдячні благодійному фонду «Від серця до серця»



Від усього серця дякувала Ганна Демидівна благодійному фонду «Від серця до серця» та всім тим, хто брав активну участь у наданні допомоги.

Господиня разом із донькою запросила до будинку і трохи поділилася з гостями історією свого життя.

20 жовтня 1941 року розпочалася окупація міста Люботина німецькими загарбниками, а  з нею масові репресії й арешти мирного населення. За увесь час окупації на примусові роботи до Німеччини вивезено 980 юнаків і дівчат. До цієї когорти потрапила і Ганна. На початку червня 1942 року знайомий поліцай, який багатьох мешканців міста застерігав про небезпеку, яку їм готували окупанти, повідомив, що готується облава на молодих хлопців і дівчат для відправлення до Німеччини. Ганна разом із декількома молодими людьми відправилися до Дніпропетровська під виглядом провести обмін речей на продукти. Повернувшись додому, Ганна з подругою, зморені поїздкою, лягли в сараї відпочити, а в цей час поліцаї, зайшовши на подвір’я, почали стукати у хатні двері, де відпочивали батько з матір’ю. З переляку дівчата стали втікати, та поліцаї їх запримітили і сказали батькам, що будуть відправляти в Німеччину їх доньку. Батьки зі сльозами благали відпустити Ганну, та ті погрожували розстрілом за непідкорення владі. Щоб врятувати батьків від загибелі, Ганна покірно пішла з поліцаями.

 

Люботинські ветерани щиро вдячні благодійному фонду «Від серця до серця»



У Німеччині на заводі робітниць підготували для роботи на токарних і свердлильних станках. Із болванок металу вони змушені були виточувати заготовки до гранат. В інших цехах проходила начинка усім необхідним для цієї смертоносної зброї. Знаючи, що гранати направлені будуть на їх земляків, робітники, як могли, намагалися зіпсувати продукцію, за що неодноразово були покарані наглядачами.

Примусова праця на заводі тривала до того часу, поки їх не звільнили американські та англійські війська. До вересня 1945 року полонених звозили в табори ближче до кордону з Францією, де їх формували у групи і направляли до українського кордону. Неможливо передати відчуття великої радості, коли у вересні 1945 року Ганна переступила поріг рідної хати, де після довгої розлуки її зустрічали щасливі батьки.  

Усе пережите довго снилося у кошмарних снах. Та незабаром красуня Ганна зустріла своє кохання, і з Степаном Миколайовичем виховали двох дітей, щасливі двома онуками і чотирма правнуками. Та, на жаль, вже 27 років, як чоловік пішов із життя.

Упродовж 30 років Ганна Демидівна працювала в Дорожньому буфеті майстром-кондитером кондитерського цеху, а загальний стаж роботи становить 40 років.


Тож нашій невтомній трудівниці залишається побажати активного довголіття, міцного здоров’я, родинного благополуччя, незгасимої енергії, пошани і підтримки від рідних і близьких та світла у вікнах домівки.

 

Микола Пархоменко – керівник прес-центра РОВ м. Люботина