4 жовтня день народження нашої землячки, видатної поетеси Зої Петрівни Гостєвої

Я заявляю о себе
С безумною отвагой,
Склоненным профилем – в борьбе –
Над белою бумагой.

Я заявляю о себе
Несовершенным слогом.
С тревогой, трепетом в душе, 
В изнеможенье строгом.

Саме так розпочинається перша збірка «Я к Вам с любовью» видатної нашої сучасниці Зої Петрівни Гостєвої. 

У літературу рідного краю вона увійшла зрілою жінкою, матір’ю, закоханою людиною, яка, будучи сама щасливою, щедро ділиться цим щастям, воно наскрізно пронизує всі її твори. Адже тільки щаслива жінка може так тонко сприймати чаруючий світ поезії, відчувати неповторність миті, бачити і сприймати приголомшливу новизну навколишнього світу. 

Зоя Гостєва – поетеса-люботинка, її творчість насичена філософськими роздумами над одвічними категоріями добра і зла, є щирою сповіддю про своє життя, спогади про юність.
Її лірика – непереборна потреба душевного саморозкриття, довірлива розмова із читачем, другом.

Кожен рядочок поезії – це неперевершена низка перлів-самоцвітів, які нанизуються у довершені образи та несподівані порівняння. У неї пронизлива лірика, всеохоплююче відчуття гармонії високості та простоти, буденності. Закохана в природу, життя, морську хвилю, вона розчиняється у рідних просторах, становиться частиною їх  «я вже не я, а потоки й ліси!»

Її поетичні надбання – промовисті збірки «Цветные сны», «Я лиш весна, Я очі квіту», «Я к Вам с любовью»,  «Слово про Слово», «Ім’ям роду свого», «Невідправлені листи» - це зразки високохудожнього поетичного слова: 

Я вийшла в сад повз синій виноград.
Довкіл зумріла золотава тиша.
І хризантем незвідана пора
Яблукопадом червоніла пишним. 

Я вийшла в сад. Мені запахло кропом.
І вітерцями незів’ялих м’ят.
І вишепнуло сонце ненароком     

І розсотало десь моє ім’я. 

      Красива душею, чиста серцем, вишукана поетичною метафорою, творчість її є носієм цілющого слова, до якого, як у спраглий літній день, хочеться повертатися, щоб ще і ще черпати життєдайну силу, наснагу для душі, відчувати радість буття, захоплення Творіннями Всевишнього.

Даруй мені силу, моя чарівнице,
О, земле, небесна веселко бажань!
Озвалася словом найменша криниця,
Бо слову схотілось не мли, а світань!

В неспокої ночі звідроджено мову,
Наблизивсь до неї бог ритмів і рим!
І образ Творця проступає чудовно – 

У ликах природи, у серці моїм…

   Поетичне слово її яскраве, кольорове, мелодійне. Воно дихає незбагненною, невиміряною любов’ю до всього, чого торкається душа поетеси, її тонкий пензлик майстра.

Июльский день. Нет благодати равной.
Венчает луг стокрылый мотылек.
Жужжит пчела у сочных трав забавно, 
Нося пыльцу с былинки на цветок.

Сутулясь разбрелись стада лениво,

Коса с размахом сил в шелках визжит, 
Березки чуть склонились молчаливо

И гладь реки куда-то вдаль бежит.

Я запах вольный с нежностью вдыхаю,
Лугов необозримых сладость пью,
Все в ароматах дивных забываю, 
Земную радость, щедрость узнаю.

   Лірика поетеси -  життєстверджуюча з елегійними мотивами. Все як у житті – сумне і веселе поруч, але тут воно набуває іншого звучання:

В твоїх руках заворожило літо.
Запахли  зорі світом голубим.
Я засвітилась світлячком і світлом
З грудей твоїх – з любові і журби…

І нас навідують то маги, то дива
Кохання звеселять в п’янкім вині.
Хто ж цю свічу, зітхаючи, трима?..
Чому рояль мовчить в святкові дні?..

   Поет – людина непересічної долі. Посилаючи йому талант,  доля випробовує його на незламність, непоступливість, виміряє твердість духу.

   У поетеси відчувається заглибленість у прийдешнє. Відбувається осмислення просторового та часового сприйняття буття.

Тоді, як не буде мене, 
В малюнку осиплються фарби.
І простір пташиний, і гамір
Скарби захова в потайне.

І день мій забудеться кимось.
Та був же він, був же він, був!
Кудись в позачасся загув, 
Чекає – коли я прокинусь…

   Як слушно зазначила поетеса у збірці «Слово про Слово», Слово –  категорія вічна, матеріальна. Воно не зникає у безвісті, а живе своїм наповненим життям, акумулює в собі надбання попередників, дзвінкоголосо звучить для нащадків.

Авжеж! Нічого не минає, 
Докіль живеш між мрій – дитям, 
Докіль вчуваєш співи краю
Святим відродженням митця.

Вже вкотре ллється рідне слово, 
Велінням крила розгорта.
Оця краплиночка любові
У ціле сонце вироста…

           
                                                                                                                        Лідія Куденко