Положення цієї статті ґрунтуються, насамперед, на положеннях Загальної декларації прав людини 1948 році, Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року і Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року.
Зокрема, у статті 1 Загальної декларації прав людини проголошено, що всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах. Дане положення конкретизоване у статті 2: згідно з нею кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статті, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного та соціального походження , майнового, станового або іншого становища, а також політичного, правового або міжнародного статусу країни або території, до якої людини належить.
У преамбулах Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права і Міжнародного пакту про громадянські та політичні права стверджується, що визнання гідності, властивої всім членам людської сім’ї, та рівних і невід’ємних прав їх є основою свободи, справедливості і загального миру, та наголошується на тому, що ці права випливають із властивої людській особі гідності.
У цих пактах визнається, що ідеал вільної людської особи, яка користується громадянською та політичною свободою і свободою від страху та нужди, можна здійснити тільки якщо будуть створені такі умови, за яких кожен може користуватися своїми економічними, соціальними і культурними правами, так сам як і своїми громадянськими та політичними правами.
Варто зазначити, що термін „кожен”, як і подібні терміни в інших міжнародних документах, підкреслює універсальний характер прав, викладених у міжнародних договорах. Вони захищають права не лише осіб, які є громадянами певної держави, але й права іноземців та осіб без громадянства. Суб’єктами всіх прав людини є і особи, дієздатність яких обмежена, або які є недієздатними. За містом положень міжнародних договорів про права людини дитина, тобто особа, яка не досягла 18 років, а також є суб’єктом всіх прав і свобод людини, за винятком тих, що пов’язані з певним віком цензом.
Україна, як держава-учасниця зазначених та інших міжнародних договорів, має виходити, перш за все, з визнання природного характеру основних прав і свобод людини . недопустимі будь-якої її дискримінації всупереч міжнародно-правовим нормам, необхідності створення для кожного, хто знаходиться на її території і під юрисдикцією, рівних мов щодо користування правами, проголошених договорами.
У статті 21 Конституції України вільність і рівність слід розглянути насамперед з позиції природних прав і свобод, тобто таких, що належать кожній особі з народження. В силу цього вони є невідчужуваними.
Проте положення статті стосуються всієї сукупності прав і свобод людини – громадянських, політичних, економічних, соціальних, культурних. Їх зміст розкривається в положеннях інших статей Конституції, а також законів України, що визначають правовий статус людини і громадянина.
Стосовно принципу рівності людей у правах, який закріплено у статті 21, потрібно, насамперед, зважати на те, що він має універсальний характер. За змістом же Конституції України даний принцип означає: рівність людей у своїй гідності; рівність прав кожної людини; рівність конституційних прав і свобод громадян України та їх рівність перед законом (статті 21, 24 Конституції України). Дотримання цього принципу в суспільних відносинах щонайперше може бути з’ясоване у зв’язку з аналізом застосування принципів соціальної справедливості і соціальної рівності та з урахуванням визначення законодавством України правового статусу людини і громадянина.
Принцип не відчужуваності прав людини, закріплений у статті 21, означає, що особа не може бути позбавлена своїх прав і не може відмовитися від своїх прав.
Неможливість позбавлення особи прав означає неможливість позбавлення прав як з боку держави в особі будь - яких її органів, так і з боку юридичних і фізичних осіб.
Неможливість відмови особи від своїх прав означає, зокрема, що відмова особи від своїх прав ні за яких обставин не може бути визнана будь-ким.
Неможливість відмови від своїх прав не слід змішувати з правом людини вирішувати питання щодо користування тим чи іншим правом, наприклад щодо участі чи не участі у виборах, референдум тощо.
Принцип не відчужуваності прав людини набув свого розвитку в Цивільному кодексі України віл 16 січня 2003 року ( з наступними змінами). Так, відповідно до частини третьої статті 269 Кодексу особисті немайнові права тісно пов’язані з фізичною особою. Фізична особа не може відмовитися від особистих немайнових прав, а також не може бути позбавлена цих прав.
Принцип непорушності прав і свобод людини, який закріплено у статті 21, відображено в положеннях Конституції в положеннях Конституції України щодо недопустимості скасування конституційних прав і свобод, звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод при прийнятті нових законів або внесені змін до законодавства (статті 22, 64, 157).
Разом з цим стаття 64 Конституції України допускає можливість обмеження прав і свобод як за обсягом, так і за часом в умовах воєнного або надзвичайного стану. Такі обмеження можуть бути застосовані щодо прав і свобод, передбачених статтями 21, 22, 23, 26, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 48, 49, 50, 53, 54 Конституції України.
Автор: 
Додано: 
Переглядів:995 
Категорія - [
Коментарі (0)