Мітинг,

присвячений Дню вшанування учасників бойових дій

на території інших держав

Правда про Афганську війну… Вона різна. Нерідко хвороблива й гірка. 27 років, що пройшли, об'єднали колишніх бійців-інтернаціоналістів у одну родину, де біль одного віддається болем в інших, а радість стає загальним почуттям. 

15 лютого 1989 року для багатьох став днем, коли скінчився рахунок втратам наших солдатів, службовців. Важкий, сумний підсумок. Багато матерів і батьків не дочекалися своїх синів, котрі не сказали -- «Мамо, я живий...». Не відболить це горе, не виплачеться і не відпечалиться на нашій землі, допоки житимуть батьки, брати і сестри, вдови і діти підступно винищених у горах Афганістану синів України. Вони б були добрими майстрами, вчителями, лікарями, юристами, науковцями…Але чужа війна відібрала у них таку можливість.. Не повернулися вони додому…

Україна втратила близько 4 тисяч молодих хлопців, 6 тисяч стали інвалідами, ще 72  залишились у полоні або пропали безвісти.     

 У числі тих, хто не повернувся з афганської війни, є імена наших земляків.

- Давидов Валерій Іванович;

- Савченко Олександр Дмитрович;

- Омельченко Сергій Миколайович;

- Тижненко Сергій Володимирович;

- Хоміч Сергій Олександрович;

- Літкевич Олег Анатолійович.

15 лютого біля пам’ятного знаку загиблим в Афганістані відбувся мітинг до Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав. Учасників бойових дій та присутніх привітали: міський голова Лазуренко Леонід Іванович, в.о. начальника регіональної філії "Південна залізниця"  Уманець Микола Григорович, Почесний громадянин міста Кибальник Олександр Георгійович,  учасник бойових дій  в Афганістані, голова Люботинської організації  Ради ветеранів Афганістану  Сергій Віталійович  Гриценко.

Пам‘ять про загиблих вшановують хвилиною мовчання. Ніхто не рахував, скільки років довелося б нам мовчати, коли б так пом'янули кожного вбитого. Присутні вшанувати пам'ять загиблих воїнів-інтернаціоналістів урочистим салютом та хвилиною мовчання. До пам’ятного знаку загиблим в Афганістані поклали квіти.

Сьогодення ліквідувало «білі плями» нашого недалекого минулого, поіменно назвало тих, на чиїй совісті марно пролита кров тисяч людей. Але тінь їхньої провини не повинна падати на колишніх радянських солдат, офіцерів і прапорщиків, котрі волею долі опинилися на афганській землі. Вони виконували наказ. То був їхній обов’язок.

Кожна свідома людина, яка втратила когось близького чи знайомого, питає себе іноді: чому? Заради чого гинули люди, заради чого одна релігія воювала проти іншої, один народ проти другого?  Чим все це виправдати? Та і чи можна це виправдати? Мабуть, ні...